Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"

Мікша хотів уже подати сигнал на один з найближчих пунктів медичної допомоги, але мимоволі глянув на годинник, і йому раптом спало на думку, що Кама має бути зараз в інституті. Чому б не попросити її, аби допомогла знайти лікаря? А можливо, вона сама забажає оглянути незнайомця. Це дуже полегшило б ситуацію. Летіти сто двадцять кілометрів — всього-на-всього півгодини…

Бородань стояв навколішки на тому самому місці, де його залишив Мікша, й молився.

— Ну, ходімо! Полетимо! — астроном узяв незнайомця під руку і повів до стежки.

— Хвала господові!

— Хвала!

Вони вийшли з гущавини на галяву. Лише тепер незнайомець помітив машину і ніби трохи завагався.

— Не бійся. Вона підніме нас обох! — підбадьорливо усміхнувся Мікша.

Підійшли до машини. Астроном підняв вітрозахисний ковпак, потім висунув запасне сидіння.

— Сядеш тут!

— Я вірю тобі, пане…

Та все ж бородань тремтів, коли Мікша, посадивши його в машину, застібав пасок.

Ротор протяжно завив, і геліорот злетів у повітря. Незнайомець судорожно вчепився в рукав метеоритолога, а вуста його нашіптували молитву.

Піднявшись на триста метрів, Мікша збільшив швидкість.

Темна пляма лісу на схилах Шреніци сховалась за горами. Летіли над барвною мозаїкою будинків відпочинку, розкиданих серед садів і лісових парків. Раз по раз крізь зелень виблискували на сонці плавальні басейни й посадочні майданчики аеробусів.

За Єленьою Гурою вийшли на радіо шосе схід-захід, де Мікша передав керування службі руху.

У повітрі аж кишіло машинами. Над ними снували сигари аеробусів та пузаті веретена колеоптерів. Однак бороданя не так вони дивували, як інші машини, що летіли паралельно з Мікшиним геліоротом. Оберталися диски роторів; крізь прозорі вітрозахисні ковпаки, що скидалися на величезні скляні банки, виднілися силуети людей. На щоках у незнайомця виступили червоні плями, вуста розтулилися, очі спалахували то подивом, то німим захопленням.

Так вони пролетіли понад сто кілометрів. На обрії показалися вершини стрілчастих будівель Радова. А під ними лежали шахівницею водоймища промислового вирощування водоростей, підносились високі, схожі на олівці абсорбаційні вежі заводів синтезу харчових продуктів.

На штурманському пульті ритмічно замиготіла сигнальна лампочка служби руху.

— 11 23… 11 23… Інститут мозку! — наказав Мікша автоматові, який подавав потрібну інформацію.

Ще кілька хвиль — і промислове кільце, яке постачало велетенському містові їжу, воду і кисень, лишилося позаду. Завиднілися житлові будівлі. Сонце вигравало на них веселковими бліками. З’єднані багатоярусними естакадами, будинки здіймалися вище й вище, аж поки не заступили краєвид.

Незнайомця вже не цікавили повітряні машини, що пролітали неподалік; широко відкритими очима він дивився на місто.

Зненацька він схопив астронома за руку й, дивлячись на нього з тривогою, запитав:

— Чи… чи я не помер?

— Гадаю, що ти був… непритомний. Деякий час. Але то нічого…

— То я жива людина?

— Напевно! — ствердив Мікша, роздумуючи над тим, куди хилить незнайомець.

— А хто ти, пане?

— Я вже казав: метеоритолог. Як би тобі це пояснити… Я збираю уламки тіл небесних. Таких, що впали з неба на Землю.

— Мені, пане, важко збагнути, що ти робиш на небі… — помовчавши трохи, почав бородань. — Скажи, коли можна, де я? На Землі чи теж на небі?

Мікша ледве втримався, щоб не розсміятися.

— Поки що ми в повітрі! Але скоро спустимося на Землю.

— А це місто?

— Місто.

Обличчя незнайомця проясніло.

— Місто… Це місто… про яке святий Іоанн Євангеліст…

— Так! Так! — Мікша не хотів заходити в розмову, бо машина вийшла на посадку й сигнальна лампочка показувала, що вони вже приземлюються.

Під ними височіла величезна будівля з блискучим еліпсом посадочного майданчика на дахові. Тим часом незнайомець почав натхнено декламувати співучим голосом:

— “І возніс мене на гору велику й високу… І показав мені місто велике, святий Ієрусалим. Місто те богом дароване й благословенне; сяє воно, мов яспис — самоцвіт найкоштовніший; прозоре, мов кришталь… Оточене воно муром великим та високим, і в мурі тім — дванадцять брам, і на них — дванадцять янголів. А дванадцять брам — то дванадцять перлів. Кожна брама — то одна перлина, а ринок — то золото щире, як скло прозоре. Але храма я в ньому не бачив. Бо сам Господь Бог Всемогущий є храм його…”

— Стефе!

Він прокинувся. Перед ним стояла Кама Дарецька, уже в плащі, готова йти.

— Здається, я заснув… — пробурмотів непевно Мікша й огледівся. — Котра зараз година?

— Скоро перша.

— Невже? — здивувавсь він. — Невже я спав майже чотири години?

Дівчина усміхнулася.

— Ти чекав на мене?

— Авжеж. Балич сказав, що ти зараз ітимеш. Я навіть не знаю, як заснув. Геть вимучився — не спав уже три дні.

— Балич сказав неправду. А може й ні, — ледь усміхнулася вона. — Уранці ми трохи посварилися, і, очевидно, він збагнув, що передав куті меду. Пропонував мені “Жовте Коло”, як доказ своїх найщиріших і миролюбних намірів. Я сказала, що ввечері працюватиму. Коли ж він побачив мене в холлі, напевне, подумав, що я кудись з тобою йду.

— Упертий хлопець.

— Не на мій смак. Зрештою, я не маю часу…

— Однак я бачу, що…