Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Гра в піжмурки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра в піжмурки"

388
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра в піжмурки" автора О. Іден. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
Кудлаті хмари змилостивились. Прикрили його горе. Безлисті вишні кидали в очі колючу тінь. Обіймалися вітами й співали одна одній лесбійські колискові.

«Хоч їм добре» – хмикнув.

Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.

Шукав в каструлі щось поїсти. Заскрипіли двері. В хіднику з’явилась заспана мама. Включила світло, бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу дупу.

– Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.

– Не хотів тебе будити. – кинув медову посмішку.

– Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.

– Вибач. – знітився по справжньому.

– Сідай. Накормлю. – взяла виделку з моїх рук.

– Не треба, мамо. Я наївся.

Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Як тоді, спалити його до рижої щетини. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.

Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.

– Андрію, що з тобою? – очі спохмурніли.

– Все гаразд. – отруйний мед так і стікав по зубах. – втомився лише.

Поцілував неньку в щоку.

– Побажай татові від мене хороших снів.

Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?

Індивідуальна геєна не розпочалось. Або ступив лише на стежку першого кола Дантового пекла. Роздер очі десь о півдні. Алкоголь вивітрився із сечею, приблизно тоді, коли я ходив за вітром на сніг під вікном. Тільки дивно, як я зміг випорожнитись з другого поверху крізь москітну сітку. Це таємниця номер два після Бермудського трикутника. Але полишимо ліричні відступи й перейдемо до головного. Ну, практично головного. Як казав мій товариш кухар: «Що за обід без салату і гарніру?!» Про компот я взагалі мовчу.

Точка відліку мого самообману я поставив першого лютого. Якраз, за два тижні до нашої з нею річниці. За два тижні від початку кінця. Цілими днями валявся на ліжку. Брьохався у хвилях покривал й посипав голову золою й думав про те, який я нещасний й ображений на світ. Виливав Маші свої віртуальні соплі у ВК й розпинався про те, як добре мені:

– Ніби Еверест скинув із плеч. Тепер дихаю на повні груди й думаю як впорядкувати життя.

– Ты умничка. Я рада что у тебе все ок. А про неё не думай, она того не стоит. Посмотри вокруг, сколько красивых девушек ходить.

– Мені зараз ці дівахи, ніби гнилий лимон. Я перейшов в режим целібату.

– Ты просто осел! Ты же живёшь у ЦПХ! Возьми себе любую й закрути с нею роман. Вмиг забудешь свою Алесю.

– Вона не моя… Нічийна. Хоча, можливо вже й надибала собі іншу частину едемового яблука.

– Ой! Кончай со своей философией. Тошнит от этого. Ты лучше скажи, когда в Киев собираешься? Хочу с тобою поговорить й поставить твои мозги на место.

– В Кінці лютого. Можливо, на початку березня. Я ще не відпочив від міста й згадок.

– Очень хорошо тебя понимаю. Ты только не кисни там, у селе.

– Й не збирався. Я хотів в тебе щось запитати… Як гадаєш, чи мутити пізніше із Юлею? Вона ж гадає, що я відморозився від неї… Мабуть, образилась… Ну це звісно, якщо я не був їй байдужим.

– Я не хочу вмешиваться у не своего рода дела. Она вроде классная девушка, но ты поступил правда, как козел. И это касается не только Юли, но и Леси.

– Все, не хочу більше про це говорити. Нехай минуле залишиться позаду. Та все ж Юлю візьму собі в запасний варіант. Але ця діваха довго без хлопця не буває. Постійно із тічкою бігає.

– Ну это уже не тебе судить.

– Та так, знаю.

– …

– Гаразд, напишу тобі коли буду в Києві. Бувай.

– До встречи.

Ось так минали мої канікули…

Їв.

Зомбував перед телевізором.

Говорив із Машкою. Вона для мене волонтерський психотерапевт. І до речі – досить непоганий. Навіть, якби купила диплом в переході, все рівно слухав би її мізковправні (інколи й костоправа) теревені.

Завів розмову про канікули, а забувся сказати звідки вони у мене. Навчаюсь же у Шевченка на фольклориста і філолога. Чесно – ненавиджу вивчати мови. Інша справа копирсатись в загиженій білизні минулого нашого народу й діставати звідти необтесані діаманти. Хоча знав, що іноземна знадобиться у житті й не раз. Пізніше, усвідомив це на своїй шкуренції. Та до цього ще далеко. Зараз не проте…

Проводячи будні в абсолютному мінусі нудьги, в голові народилась думка: «Потрібно зламати Леськину пошту». Скаженіючи від повільного Інтернету на смартфоні, я нарешті зайшов на мета. юа. Далі все пішло як по маслу. Вгадав пропускну відповідь. Виявилось банальним – ім’я її матері. З першим кліком на лист від того дебіла до неї, в мене розпочалося друге коло Тартара, яке мало усі шанси стати дев’ятим, а згодом й десятим й так у безкінечність. Хвилі люті щипали за пальці ніг й з кожним прочитаним листом піднімались по хребту у голову. Моє дихання ставало уривчастим, а хрипів, неначе морж під час шлюбних ігор. Через мить дзвонив Лесьці.

– Андрію, чого ти дзвониш?

– Це правда, що ти з ним? – в груди хтось бахкав молотом.

– Ти взагалі про що? – відчув її непідробне здивування. Хоча, коли захоче, вона гарно брехала.

– Я про того дегенерата. – зробив паузу, щоб хоч на дещицю заспокоїтись. – Зайшов на твою пошту й зараз читаю від нього повідомлення.

– Що? – а потім шквал обурення. – Ти взагалі вже розум втратив?

– Запитаю ще раз! – стріха вже горіла. – Ти зустрічаєшся із ним?

– Це не твоє діло чи я з ним, чи ні. І взагалі, не наярюй мені більше, бо зміню номер, або поставлю тебе на переадресацію.

Вона обірвала розмову. Мене трусило у білій гарячці. Кричав як дівка в подушку і уявляй, як намотую кишки того імбіцила на вила.

Наступного дня, я розпочав шлях до повного свого приниження й втрати останніх краплин гордості. Тоді,

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в піжмурки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра в піжмурки"