Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Гра в піжмурки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра в піжмурки"

388
0
21.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра в піжмурки" автора О. Іден. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Детективи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
мені було зовсім начхати. В голові лише крутились шестерні зламаного годинника й слова, які тоді мені здавались магічними або ж молитвою: «Я поверну Леську. Шанс є…»

На горизонті блимала надія, адже скоро мало бути чотирнадцятого лютого й наша річниця. Це так мило, що аж блювати тягне. Всю цю виселку зламала звістка, котру і так знав – вона з іншим. Але ще пісок собі в чай не підсипав і з чистим рожевим серцем робив їй трішки приємностей. Клепав презентацію у PowerPoint про найкращі миті в наших стосунках. Відчував себе аніматором, хоча із руками трішки із жопи. Наївно вважав – пробачить чи шальки терезів схиляться у мою сторону. Самі ж знаєте як це – кохати… Їй сподобалось:

– Навіщо ти скинув її?

– Хотів зробити тобі приємно, Зеленоока.

– Не називай мене більше так. Не маєш права. Довів мене лише до сліз.

– Я не хотів цього, вибач.

– А що хотів? Переспати з тою повією?

– Лесь…

– Забуть мене і не пиши більше. Ми дорослі люди, тому давай без цих істерик. Я буду жити своїм життям, а ти своїм.

Перша спроба впала в обідране пір’я купідона. Я знову дер горлянку збиваючи кулаки.

Жертви хворого кохання так легко не здаються, отже знову колупав план, немов чиряка на дупі, як зустрітись із Леською. І тут фортуна нарешті приклала мене до своїх грудей, а я дитятком почав смоктати її молочко.

Телефон знову лизав гудками щоку:

– Привіт.

– Андрію, що ти знову хочеш? – роздратування в її голосі так і пашіло.

– Пам’ятаєш, я брав диски твого батька? Так от, хочу їх повернути.

– Залиш їх собі.

– Не хочу. Ти ж кажеш я маю жити без думки про тебе, а вони ще одна скалка в око.

– Гаразд. – шкірою відчув, як вона закатує очі. – Заберу диски і все. Ніяких умовлянь чи ще чого. Ти зрозумів?

– Так. – посмішка Гуїплена не стиралась з обличчя.

– Де ти хочеш зустрітись?

– Біля Гастронома на дванадцяту годину. Тобі буде зручно?

– Я питаю якого дня.

– В п’ятницю.

– Гаразд.

У вухо били гудки чимось схожі на марш імперії зоряних воєн. Фантазія тоді працювала скаженою білкою. Тільки питання ось в чому – марш перемоги чи ідеального апогею мого Апокаліпсису.

Зроблю коротку ремарочку. Диски справді хотів віддати. Поклав у зашморгану сумку подаровану нею. Навіть, одягнув нею ж дарований пояс для вдачі. А раптом, фортуна мене полюбляє…

Мороз у п’ятницю нависав справді сталевий. Куди там кубикам Арні. Та мій носяка не скаржився, лише пихкав цигарковим димом й гарчав на мене зеленими шмарклями, коли я відморожував п’ятку точку на лавці й молився, щоб не заробити геморою.

Вона прийшла як завжди вчасно. Пунктуальність її рафінована сторона вдачі. Одягнулась, якось по-домашньому. Та попри це рижі легінси й бірюзова парка підкреслювали пишні груди і стегна. Якби в далекому 2012 році вона була худорбою – навіть не кинув би косого погляду; про рівний навіть мовчу.

– Гарно виглядаєш, Зеленоока. – чмок у щоку. Дивно… Розраховував на ляща чи можливо пафосний ляпас.

– І тобі привіт.

Алфавіт закінчився, тому закинув рятувальний круг у море. Без дозволу взяв її долоню й мовчки потягнув від Гастроному.

– Куди ти мене тягнеш? – Байдужість. Господи, як мені було тоді тяжко від цієї брили.

– До своєї останньої надії. Просто мовчи і йди за мною.

Слухалась. Покірна овечка тупцювала за мною під акомпанемент заячого хрускоту снігу під ногами. Чекпоінт окопався всього за сотні метрів, а здавалось, протоптали всю Україну. Байдуже. Тримати її за руки – це все одно, що цілувати крила янгола. Приємно й богохульно. Лише, коли побачила верхівку церкви, Леська забилась, немов відьма під дощем священної води.

– Ти ведеш мене в церкву?

– Не віриш мені. То дай віру Богові.

Імпульс протесту в її тілі на мить зменшився й з рота линула кирилиця:

– Я не маю хустки. – вагома причина, коли в тебе у кармані всього 5 гривень, а базар давно пропиває гроші в генделику.

– Я дам тобі мій шарф. – не питаючи знову дозволу, напинав їй на голову шарф, зв’язаний її ж руками. Ніби шматок скинутої шкіри клеїв його за допомогою ПВА до гадюки, але ж на скільки звабливої… Моєї Зеленоокої.

Ошпарила колючим поглядом й бризнула в очі матюки закодовані в азбуку Морзе її пухких губ.

– Ах ти ж…

– Знаю.

Купив свічечки найдешевші. Дві гривні – й воскові палички тримав у руках. Скупердяй? Можливо, та любов до Бога вимірюється не у грошах, а в силі віри. Моя сила віри набирала обертів…

Церква ковтнула світло і миротворча тиша окутала нас по самі маківки. Людей виявилось небагато. Лише декілька бабусь заклякли в молитовній позі. Тоді, вони мені нагадували дерев’яні статуї побитих лишаєм. Тримаючи Леську за руку, я підвів її до стійника із свічками. Маленькі вогники рухались в меланхолічному танці на розплавленому воскові й стрибали в очах Лесі, коли сльози пробили уявну дамбу її душі. Стояв на небезпечно близькій відстані від неї; відчував її подих на своїх вустах й кусав язик шукаючи потрібних слів. Від такого туподумства пересохло в горлі. Та все ж п’яна муза воскресла:

– Я багато говорив тобі за прощення, але ти мене зовсім не хочеш слухати.

– Андрію…

– Мовчи. Дай мені завершити, а потім роби те, що вважаєш за потрібне.

Опустила погляд.

Глибоко вдихнувши, я продовжив.

– Знаю, наламав дров не одну машину та ще й вагон в придачу. Останнім часом, я був покидьком. Забив на наші відносини, приділяв тобі мало часу, не підтримував, коли ти цього найбільше потребувала, а я дедалі віддалявся від тебе й ставав чужим. Та клята переписка остаточно прикінчила усе тепло й кохання, яке ти мала до мене. І тільки втративши тебе – розумію, як сильно тебе кохаю. – і тут вичудив, мабуть, гріх чи щось схоже на нього. Став на коліна перед нею. Потилицею відчував, як бабці-статуї дивились на мене й плюються уявною слиною.

– Андрію, що ти робиш. – шептала Леська. – Не сором мене.

Не звертав, а продовжив гнути лінію.

– Клянуся тобі перед Богом, Зеленоока, я змінюся. Стану кращим і обіцяю, все буде по-іншому. Тільки, благаю, дай мені шанс все змінити.

– Андрію, піднімися із колін. На нас люди вже дивляться. – сльози зливались в мілкі річки.

– Не встану, якщо не пообіцяєш.

– Добре, добре, тільки піднімись. – її словам вірила, лише моя дитяча наївність. Цього було досить.

Локація змінилась на лавочку з кіоском. Позаду нас селфилось погруддя Шевченка

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра в піжмурки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра в піжмурки"