Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

пара з неї пішла. І тепер з ополонки в люті морози парує. З тої пари потяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арідник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом — добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зробить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами — іншою дихáнею [Дивіться розділ “Дихáня”]. Бог задумував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відбирав та довершував усе живе.

Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон — дасть Біг. Через розколібинку світило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” — “Ади, хату поклав, а днини покласти у хату не можу”. — “Пожди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. — “Як зробиш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випилює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, — заповів Бог; він уже не одне вимудрував у Арідника. “Чекай, — пошкодував Сатана, — я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” — “Зроби”, — згодився Творець та й пішов собі.

Зладнав Арідник ватру — сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” — “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. — “Дай це мені, розпобратиме”. — “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається — аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, — каже Бог, — коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим.

З того часу миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин, що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кивати. Він хотів, щоби Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима, заставив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді був прикований до млина. Рвався, торгався, аж тонка землиця задрижала — провалилася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов земля. То вже Арідникова земля — пекло.

Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” — “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо якби лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу — і Сатана виліз би з тих ланців.

Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того вивернутого дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а саму остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де діється всіляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві — у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися. Люди кладуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах — від юдників.

Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розказують, що з шістдесят років тому він був урвався. Присягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки конем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” — ялина) на Вигоді з каплиці урвало дах та занесло — аж через скільки сіл! — у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого.

Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повстають з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда.

Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться — то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам. Цей богоподібний був зразу чистий всередині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, — що робити? Перевернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві — той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю.

Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яблук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка — Йива. Одного разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще