Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

нащадкам, а може, й не чув, який був Олекса: високий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, усміхнений, дзвінкоголосий... Як сказав “Слава ЙсусуІ”, то у бабки в Жаб’ю задзвонили миски у полици, а дітвора поховалася на піч... Що вибракувані Довбушем легші на Стозі присягали на стрільбі, що його не покинуть... Що їм сонце сходило коло закарпатського Ясіня, а заходило за низинними Богородчанами. Це лиш він так умів - шоби Кути не минути, до Косова повернути... Шо Олекса зв’язав свого ворога богача Дідушка із його сином, підоймив одною рукою їх високо угору, перед тим як скарати... Шо цю силу Довбуш заслужив у Бога, як малим пастушив і застрелив Щезуна, котрий глумився Господу. Коли Ангел запитався, шо Олекса хоче за послугу, пастушок попросив: “Я хочу, абих такий дужий був, аби си мене не брала ні стрівба, ні сокира, ні ніж, ні вода... Хочу, аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби си мене не ловили ні кулі, ні зелізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав”. А Бог на то відповів: “Сус Христос був Бог, та вмер, та й ти меш вмирати, але будеш доти жити, доки сам меш хотіти... згинеш від ярої пшениці, від срібної кулі і золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб муть правити...” Шо вмер Довбуш 24 серпня 1745 року у Космачі, недалеко від хати своєї Дзвінки... Зрештою, шо —
Якби ся Кедроватий отворив, То би на ввесь свіг засвітив!.. —

бо десь там і Довбуш похований, і все його срібло-злото... Шо, каявся великий опришок перед смертев:

Ану, хлопці, гей, молодці, Беріт мене на топорці, Беріт мене на топори, Несіт мене в сині гори. Беріт відси бочку меду, Бочку пива та горівки, Та й там пийте, та й там трубіт, Та й відти си всі розходіт. Лишіт, хлопці, розбивати, Людську кровцю проливати: Людська кровця не водиця — Проливати не годиться.

Як не знає малий гуцулик, то виросте і буде знати. Відкриється йому його Кедроватий, засвітить багатством, правдою, засліплюючи криву лжу, котра століттями оббріхувала правду про наш край і наш народ. І перейде мій гуцулик соляними чумацькими шляхами з Карпат до Києва і Сум, до Хортиці козацьким гостинцем і вздрить-прозріє: Україна одна, лиш така розмаїта, як Великодна писанка, і дороги її перехрещуються із Заходу на Схід, з Півночі на Південь спервовіку, спервороду — і гуцульські опришки перейдуть до Переяславського коша козацького, і прославлять Шевченків край гірською відвагою, як до них коліївці уславили свою степову могуть у Карпатських горах. І стрітиться слава зі славою, брат з братом. То буде велике Стрітеннє народне.

Книжка рихтувалася все життя, а писалася з Божою поміччю в 1980 — 1990 роки

Оглавление Спервовіку Укі Мені кажуть гори... Полонинка Верем’є Дихáня Жменька цвіту з гуцульського світу