Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань" автора Марія Миколаївна Влад. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82
Перейти на сторінку:
(бісиця), голос дуже файний, співала довго, доки було чути. Це під Скуповою. Там він і сліди видів на снігу, такі, як семирічної дитини. А сестра Кундакової жінки виділа лісовика — того, шо їсть бісиць; ішла увечір у плай, ще видко було, і зістрітила дикого чоловіка. Це було також на полонині. Він їй нічого не казав, пробіг, а вона так си перепудила, шо через годину” викинула дитину (ходила тяжка) з того страху. Цей дикий чоловік був високий — до трьох метрів, — оброслий. Микула Кундак ночував у хаті, в котрій ніхто не жив, і чув, як відчинило вночі двері у сіни, зайшло в хату, чути було, як ішло до столу, коло стола постояло і пішло — замкло за собою двері.

— Так шо ви аби-сте собі знали, — каже про мою гуцульську хатку Олена, — у хаті треба жити, ночувати, говорити до хати, аби си біда не заплодила...

А дід Подам подобав на лісового чоловіка. Олена малою побоювалася його сердитого сильного голосу, як з полібичка, широкого темного лиця з похилим чолом і ґулями над бровами, довгого чорного волосся по плечах. Жили браття Шпитчуки на Вильшєнцкім, бідно си діяло, і вони украли у когось із газдів сіно. Це було взимі. Ґазди заслідили, бо сіно си розсипало. Найшов тот чоловік свою пропажу та й каже: заверніть мені моє сіно. Ждав-ждав, а Шпитчуки не вертають. Годують собі корову. Минув тиждень. Прийшли восьмеро людей та ледве занесли тото сіно назад. “Ану, скажи, Федю, за кілько разів ви це занесли”, — запиталися для інтересу в Подама. “За раз. По з’єзці, дві линві в одну з’єзали та й з Иваном занесли”.

Ще й не таке було. Дідо Пуршега розказував, шо ішов давно піше з Косова та й ніс тридцять глиняних мисок у бесагах. На Буківци здогонєє Федя Подама, що несе чвертку соли. Михайло Пуршега був сміхован: “Федю, шо хоч, абес мене до Вигоди заніс из цими мисками?” — “П’єть злотих”. Сідає Пуршега з мисками на карк Подамови зверх чвертки соли. Убраний у сардак (я той черлений сардак маю, бережу). Жарт жартом — несе Подам, аж люди бігли Ясеновом та чудувалися. Приніс на Вигоду на міст, поклав серед мосту на поручину: “Клади гроші, бо тручєю у воду”. Тут не було шо жартувати — сидячи на плечах витягає Пуршега п’ять злотих. Мусив платити, бо зараз був би у воді.

А раз пішли голівці у Запорізьку область на жнива заробити кукурудзи і пшениці. Серед них і Подам. Договорилися на один місяць, а голова стримав плату, не пускає гуцулів додому — скоро сніг упаде, а робота є. Але люди позамерзали. Підмовили Подама: як приїде голова, покажи силу. Над’їхав, просить лишитися, а дідо підклав плече — лиш “газик” блимнув у рів. Голова повиплачував зарібки і пустив усіх додому. А мав Подам шістдесят років.

Раптово умер цей силач, не лежав ні дня.

А гори його не годні забути. Навіть поговірка склалася: Шпитко робить швидко.

От вам і Голови. Село опришків, силачів, уких людей. Таких, як учитель Петро Карапчук, що вспадкоємив Гарматієву тягу до знань, просвітництва. Або самоук, учитель німецької мови Петро Дідушко: цей по чорній магіці викликав Леніна. Та вели бесіду — чого-то не так склалося, як людям гадалося... Ой ці Голови! Село з того й зачалося, шо пушкарі убили кількох несупокійних опришків, стєли голови і понатягали на Шкірівськім на коли, аби пужілися, не йшли в опришки. А що то помогло?.. Від цих перших опришків, що заплатили головами за непокору до ватажка Кляма, а від Бойчука-Кляма до нинішніх часів нічого у гуцульськім характері не змінилося. Гуцул волю не продає і не купує. Це при нім завше. Первий брат прогресивного учителя Петра Карапчука Дмитро Марощук (його дружина з Клямового роду) колись в молодості учворив таке: заскучив за горами, та як стояв на посту в армії, так із зброєю утік у Голови. Хоть знав, що буде караний, а дав серцю волю, втамував тугу. Тепер Марощук уже в літах — кохається в рідкісних рослинах, понасаджував їх у себе наверху довкола хати всіляких — наблизив світи до вікна. А Україна дбає, аби мати свою армію. Недармо всілякі заведії трималися найдужче в Головах. Заведією прозвали Василя Небесійчука з Їльці. У народі на таких казали “партизанка”, “лісові”, а в уряді — бандерівці. Заведія був останнім з них. Заведія любив фрашки. Люди усяке вповідають. Їв собі файний гуцул у Жаб’ї в їдальни. Сиділи разом із начальником районного комітету безпеки. Бесідували. Гожий гуцул вдався начальникови. Він встав до прилавка узяти пива, приносить, а гуцула нема. Тільки напис на серветці: “Красно дєкую. Заведія”.

Видко, і той начальник лісовому вдався. Приніс Заведія до него додому кошик яєць. “Ви би ці єйця у мене не купили?” — питаєся поштиво у господині, жінки начальника. Господиня не надякується, хвалить чоловікові чемного гуцула. А коли яйця з’їли, найшли на дні кошика папірчик: “Це вам продав Заведія”. Кажуть, що він був дуже твердий, ніколи не пустив сльози. Але раз привели лісові до Заведії музику Могура. Мали скарати на смерть. Могур був (та й ще є!) знаним скрипником на всі гори. Заведія каже: “Єк бес зайграв так, аби я заплакав, то пущу тебе”. Могур зайграв. Слухав, шо слухав Заведія, та й каже: “Иди в дідчє, абих тебе не видів”. Витер очі та й пустив Могура.

Фрашки до добра не довели. Запросив Заведія свого знайомого начальника з Жаб’я — переказав: ходім на Кринту, мемо їсти банужу. А той давно шукає Заведію, збирає цілий загін і йде на “бануш”. Заведія бере лиш одного товариша і вірного пса. Воєнні собаки заслідили лісових, під полониною, у Костівках, оточили. А тоти вилізли в смереччє і поховалися. Воєнні пси стали їстися із Заведієвим і так його побачили. Він кинув гранату, вибив дванадцятьох, а сам зліз і застрелився.

Отак скінчив Заведія, котрий любив фрашки.

Хто ще так ревно любить свій край, як гуцули? З діда-прадіда. Від Олекси Довбуша, від Михайла Бойчука до нині ще безвусого гуцульчика, що йграється в опришків з такими, як сам. Чи знає цей хлопчик про то, що Довбуш заповів

1 ... 81 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"