Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

___________

Вже мушу я кінчати,

Вже годі віршувать,

Бо починає теми

Для віршів бракувать.

Прости за schlechte Versen 13

Без толку, без пуття -

Тепер моє писання

Таке, як і життя.

Коли ти жірондистів

Побачиш наших де,

Скажи їм, що усіх їх

Віта Charlotte Cordé! 14

Тепер, мій любий брате,

Мій друже, прощавай

Та з Києва додому

Хутенько прибувай.

Твоя сестра Леся

А ти знаєш, що недавно

Оце я утяла?

«Die Armesünderblume» 15

Таки перемогла!

Епілог

…Але вже годі мі співать,

Позаяк музи співодайні

Не хтять натхнення мі вспирать.

Шлю до тебе малий сей листочок,

Може, ним я тобі пригадаю,

Сею тріскою з нашого гаю,

Наш далекий волинський куточок. 16

Озовися, мій друже, до мене,

Твого слова не чула я з літа,

Бо я прагну від тебе привіта,

Як дощу деревце те зелене.

Єсть у мене ще просьба і друга;

Сюю просьбу я шлю твоїй музі,-

Хай вона, як зозуленька в лузі,

Звеселить твого смутного друга.

Так, я смутна тепер, моя люба,

Засмутила мене моя доля,

Вона мріям найкращим неволя,

Вона всім моїм замірам згуба.

Мої мрії найкращії в’януть,

Мов розквітлії восени квіти,

Що розквітли, щоб зараз змарніти,

Щоб на сонечко раз тільки глянуть.

Та чи є нерозважная туга?

Се питання я шлю твоїй музі.-

Хай вона, як зозуленька в лузі,

Звеселить твого смутного друга.

За правду, браття, єднаймось щиро,

Єдиний маєм правий шлях,

Єдину, браття, всі маєм віру,

Єдине серце у грудях.

Нема в нас, браття, ні зради лихої,

Ні кривди ми не боїмось,

Знамена держімо правди святої,

На зраду ми не піддамось.

До нас ходіте усі, хто за правду

Не жалує життя оддать,

Ми приймемо того, мов брата рідного,

Хто правду любить, той наш брат.

Дивлюся я на смерть натури, і благання

Я посилаю доленьці своїй,

Щоб і мені дала кінець такий,

Щоб я була спокійна в час конання.

Ніхто щоб не почув тоді мого ридання.

Та й по мені не мають сльози лить,-

Сама в собі я буду жаль носить.

О доленько моя, сповни моє бажання!

І так наш світ повитий горем та журбою,

Нехай ніхто не плаче по мені,

Нехай не засмучу нікого я собою.

Нехай побачу я в смутні для мене дні

Утіху щирую та усміхи ясні.

Темноти й смутку досить і в труні!

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі,-

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?»

Що ти говориш, любко моя мила?

Се наче грім з ясного неба впав!

Чи я тебе не щиро покохав?

Ні! Певне, ти мене ніколи не любила!

Журливо ти хитаєш головою

І кажеш: «В нас дороги розійшлись».

О ні, я вірю - зійдуться колись,

З’єднаємось навіки ми з тобою.

Я поборю найтяжчі перешкоди,

Я маю силу, я мов дуб міцний,

Я дам тобі притулок затишний,

Обороню від лютої негоди.

Мовчиш, мій друже ясний, і зітхаєш…

Твоя душа за мною не жалкує,

А тільки серце вражене сумує,

І жаль тобі, що ти мене кохаєш.

Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи: «Ще зійдуться колись!»

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання - то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний,-

Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в’яне,

Я не зав’яну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті, вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине

І принесе мені луну розмови

Від мого дуба любого з діброви,-

І спогад любих літ повік не згине.

…I znowu sobie zadaję pytanie:

Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie? 17

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? - Одказую: ні!

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей.

І хоч з тобою розстанусь, то в