Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лісова пісня, Леся Українка 📚 - Українською

Читати книгу - "Лісова пісня, Леся Українка"

773
0
15.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лісова пісня" автора Леся Українка. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 24
Перейти на сторінку:
то­бі я бу­ду вір­на,

хви­ли­ну бу­ду я лас­ка­ва і по­кір­на,

а зра­ду по­топ­лю!

Вода ж не дер­жить слі­ду

від ра­на до обі­ду,

так як твоя лю­ба́,

або моя жур­ба!

 

«Той, що греблі рве»

(поривчасто прос­тя­гає їй обид­ві ру­ки)

Ну, мир-ми­ром!

Поплинем по­над ви­ром!

 

Русалка

(береться з ним за ру­ки і пруд­ко круж­ляє)

На ви­ру-ви­роч­ку,

на жов­то­му пі­соч­ку,

в пер­ло­во­му ві­ноч­ку

зав’юся у та­ноч­ку!

Ух! Ух!

 

Ухкають, бриз­ка­ють, пле­щуть. Во­да б’ється в бе­ре­ги, аж осо­ка шу­мить, і пташ­ки згра­ями зри­ва­ються з оче­ре­тів.

 

Водяник

(Виринає по­се­ред озе­ра. Він древ­ній си­вий дід, дов­ге во­лос­ся і дов­га бі­ла бо­ро­да всу­міш з ба­го­вин­ням зви­са­ють аж по по­яс. Шати на ньому - бар­ви му­лу, на го­ло­ві ко­ро­на із ской­ок. Го­лос глу­хий, але ду­жий.)

Хто тут бен­те­жить на­ші ти­хі во­ди?

 

Русалка з своєю па­рою спи­ня­ються і ки­да­ються вроз­тіч.

 

Стидайся, доч­ко! Во­дя­ній ца­рів­ні

тан­ки за­во­ди­ти з чу­жин­цем?! Со­ром!

 

Русалка

Він, батьку, не чу­жий. Ти не піз­нав?

Се ж «Той, що греб­лі рве»!

 

Водяник

Та знаю, знаю!

Нерідний він, хоч во­дя­но­го ро­ду.

Зрадлива і лу­ка­ва в нього вда­ча.

Навесні він нур­тує, грає, рве,

зри­ває з озе­ра ві­нок роз­кіш­ний,

що ці­лий рік ви­ко­ху­ють ру­сал­ки,

ля­кає пти­цю муд­ру, сто­рож­ку,

вер­бі-вдо­ви­ці ко­рінь під­ри­ває

і бід­ним си­ро­тя­там-по­тер­ча­там

ка­ган­чи­ки во­дою за­ли­ває,

псує мої рів­ненькі бе­ре­ги

і ста­ро­щам моїм спо­кій руй­нує.

А вліт­ку де він? Де то­ді га­сає,

ко­ли жа­діб­не сон­це во­ду п’є

із ке­ли­ха мо­го, мов гриф не­си­тий,

ко­ли від спра­ги ник­не оче­рет,

зос­тав­ши­ся на бе­ре­зі су­хо­му,

ко­ли, вми­ра­ючи, лі­леї кло­нять

до теп­лої во­ди го­лів­ки в’ялі?

Де він то­ді?

 

Під час сеї мо­ви «Той, що греб­лі рве» ниш­ком ки­ває Ру­сал­ці, ваб­ля­чи її втек­ти з ним по лі­со­во­му струм­ку.

 

«Той, що греблі рве»

(з ук­ри­тою нас­міш­кою)

Тоді я в мо­рі, ді­ду.

Мене на по­міч кли­че Оке­ан,

щоб не спи­ло і в нього ча­шу сон­це.

Як цар морський пок­ли­че - тре­ба слу­хать.

На те є служ­ба,- сам здо­ро­вий знаєш.

 

Водяник

Еге ж, то­ді ти в мо­рі… А ме­ні,

як­би не по­ма­гав мій друг од­віч­ний,

мій щи­рий при­ятель осін­ній до­щик,

прий­шлось би зги­нуть з па­рою!

 

«Той, що греб­лі рве» не­за­міт­но хо­вається в во­ду.

 

Русалка

Татусю!

не мо­же па­ра зги­ну­ти, бо з па­ри

знов зро­биться во­да.

 

Водяник

Яка ти муд­ра!

Іди на дно! До­во­лі тут ба­зі­кать!

 

Русалка

Та за­раз, та­ту! Вже ж йо­го не­має.

Я роз­че­шу поп­лу­та­ний сік­няг.

(Виймає з-за по­яса гре­бін­ку з муш­лі, че­ше при­бе­реж­не зіл­ля.)

 

Водяник

Ну, роз­че­ши, я сам люб­лю по­ря­док.

Чеши, че­ши. Я ту­та пі­дож­ду,

по­ки скін­чиш ро­бо­ту. Та поп­рав

ла­тат­тя, щоб рів­ненько розс­те­ли­лось,

та ки­лим з ряс­ки поз­ши­вай гар­ненько,

що той пор­вав прой­дис­віт.

 

Русалка

Добре, та­ту.

(Водяник ви­гід­но вкла­дається в оче­ре­ті, очи­ма слід­ку­ючи ро­бо­ту Ру­сал­чи­ну; очі йо­му по­во­лі зап­лю­щу­ються.)

 

«Той, що греблі рве»

(виринувши, сти­ха до Ру­сал­ки)

Сховайся за вер­бою!

(Русалка хо­вається, ог­ля­да­ючись на Во­дя­ни­ка.)

Поплинемо з то­бою

ген на роз­то­ки,

під бист­рії ло­то­ки,

зір­ве­мо греб­лю рів­ну,

уто­пим мельни­ків­ну!

(Хапає Ру­сал­ку за ру­ку і швид­ко мчить з нею че­рез озе­ро. Не­да­ле­ко від дру­го­го бе­ре­га Русалка спи­няється і скри­кує.)

 

Русалка

Ой, за­че­пи­ла­ся за дуб то­ріш­ній!

 

Водяник про­ки­дається, ки­дається нав­пе­рей­ми і пе­ре­хоп­лює Ру­сал­ку.

 

Водяник

То се ти так?! Ти, кля­тий ба­ла­му­те,

ще зна­ти­меш, як зво­ди­ти ру­са­лок!

Поскаржуся я ма­те­рі твоїй,

Метелиці Гірській, то на­чу­вай­ся!

 

«Той, що греблі рве»

(з ре­го­том)

Поки що бу­де, я ще на­гу­ля­юсь!

Прощай, Ру­са­лонько, спов­няй ко­нов­ки!

(Кидається в лі­со­вий стру­мок і зни­кає.)

 

Водяник

(до Ру­сал­ки)

Іди на дно! Не смій ме­ні зри­на­ти

три но­чі мі­сяч­ні по­верх во­ди!

 

Русалка

(пручаючись)

З яко­го ча­су тут ру­сал­ки ста­ли

не­вільни­ця­ми в озе­рі? Я вільна!

Я вільна, як во­да!

 

Водяник

В моїй об­ла­ді

во­да по­вин­на зна­ти бе­ре­ги.

Іди на дно!

 

Русалка

Не хо­чу!

 

Водяник

А, не хо­чеш?

Віддай сю­ди ві­нець пер­ло­вий!

 

Русалка

Ні!

То да­ру­вав ме­ні морський ца­рен­ко.

 

Водяник

Тобі він­ця не прий­деться но­си­ти,

бо за не­пос­лух за­бе­ре те­бе

«Той, що в ска­лі си­дить».

 

Русалка

(з жа­хом)

Ні, лю­бий та­ту,

я бу­ду слу­ха­тись!

 

Водяник

То йди на дно.

 

Русалка

(поволі опус­ка­ючи­ся в во­ду)

Я йду, я йду… А ба­ви­ти­ся мож­на

з ри­бал­кою?

 

Водяник

Та вже ж, про ме­не, бав­ся.

 

Русалка спус­ти­ла­ся в во­ду по пле­чі і, жа­ліб­но всмі­ха­ючись, ди­виться вго­ру на батька.

 

Чудна ти, доч­ко! Я ж про те­бе дбаю.

Таж він те­бе за­на­пас­тив би тільки,

по­тяг би по ко­лю­чо­му ло­жиську

стру­моч­ка лі­со­во­го, бі­ле ті­ло

по­ні­ве­чив та й ки­нув би са­мот­ню

десь на без­від­ді.

 

Русалка

Але ж він врод­ли­вий!

 

Водяник

Ти знов своєї?!

 

Русалка

Ні, ні, ні! Я йду!

(Поринає.)

 

Водяник

(поглядаючи вго­ру)

Уже вес­ня­не сон­це при­пі­кає…

Ху, душ­но як! Про­хо­ло­ди­тись тре­ба.

(Поринає й со­бі.)

 

 

 

Та са­ма міс­ти­на, тільки вес­на да­лі пос­ту­пи­ла; уз­ліс­ся на­че по­ви­те ніж­ним зе­ле­ним сер­пан­ком, де-не-де вже й вер­хо­віт­тя де­рев по­во­ло­че­не зе­ле­ною бар­вою. Озе­ро стоїть пов­не, в зе­ле­них

1 2 3 ... 24
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісова пісня, Леся Українка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лісова пісня, Леся Українка"