Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

«ГУП, ГУП, ГУП, БУМ, БУМ, БУМЦ», — жорстоко лунало в моїй голові, потім різко, до мерзоти,стихло.

ВЖИІІІІІК!

Яскравий спалах світла розбив мозок на тисячі уламків, які зі швидкістю великого світового вибуху врізалися у внутрішню частину багатостраждальної черепушки.

— А-а-а! — здригаючись від нестерпного болю, спробувала я прокричати.

Але натомість моє горло видало щось схоже на передсмертний хрип.

У відповідь на невдалий крик протесту на мене ринула обпікаюча крижана хвиля.

Інстинктивно схопилась на ноги, але миттю, скулячи, звалилася вниз. Пекельній біль зі дзвоном пронизав усе моє тіло, не даючи рухатись.

— Вставай, суко! — пролунало гучне прямо над головою, від чого я остаточно зрозуміла — мені таки прийшов кінець. До того ж, ще й мутний їжачок вперто пробирався стравоходом вгору, погрожуючи будь-якої хвилини вибратися назовні.

— Сандр, приведи її до тями.

Не встигла я ойкнути від чергового спалаху наднової в моїй голові, як мене грубо схопили і кудись потягли.

Наступної миті я відчула, як мене звалюють на щось тверде, холодне і слизьке.

Але варто було почати обурюватися, як на голову обрушилася нова крижана хвиля.

Я спробувала втекти, проте міцні чіпкі руки відразу повернули мене під водоспад.

— Не крутись, тільки гірше буде, — пролунав зверху невиразно знайомий голос, і я спробувала згадати, звідки я його знаю. — Що за погань ти вчора пила?

— У-у-у-у, — прохникала я, безбожно клацаючи зубами.

— Янко, ну скільки можна? — руки мене відпустили, тож крізь шум води почулися звуки хлопання дверцят шафи. — Ти що, навмисно його дратуєш? Я ж учора надсилав тобі повідомлення, що ми сьогодні приїдемо.

Почулося чергове шарудіння, потім крижаний потік на мою голову припинився й перед моїм плаваючим поглядом виникла склянка з шиплячою рідиною, яка дуже гидко смерділа.

— Пий! — наказав голос.

Жадібно схопивши склянку тремтячими руками, я миттю проковтнула вміст.

Моя заблукала свідомість поступово виповзала на поверхню.

— Сандр?

— Отямилася? — здоровенний азіат одним ривком поставив мене на ноги, стягнув з мене мокрі, мабуть, раніше вже місцями порвані мереживні трусики та як лялечку метелика загорнув у великий бордовий рушник. — Стій, — суворо скомандував він і знову поліз у шафу. Через кілька хвилин він коротко вилаявся й сердито глянув на мене. — Янко, я ж попереджав тебе.

— Саничко, любий, я забула. Я ж тут рідко буваю, — почала я виправдовуватися, розуміючи, що сама собі щойно викопала могилу.

— Сама, — коротко відрізав здоров'яга, вказавши на двері.

— Що, так усе погано? — схлипнула я, розуміючи, що крижаний душ, яким мене щойно нагородили, був насправді щирим подарунком.

— А ти як думаєш? — зло пирхнув Сандр. — У тебе там півквартири наркоманів.

"І зовсім не наркоманів, — з сумом згадала я нічну гулянку, — а просто веселих хлопців, що знаходяться в глибокому похміллі Хеллоуїнської ночі".

Все ще не наважуючись, я завмерла перед дверима.

— Зараз сильно бити не буде, — як міг підтримав мене Сандр, — ти потрібна у банку.

Перехопивши рушник і зручніше обернувши його довкола себе, я видихнула та відчинила двері.

У кімнаті вирував армагедон. Моїх численних гостей, хто в чому був, волоком витягували з пентхауса та спускали сходами, що вели до ліфта — когось на своїх двох, а когось методом перекату чи вільного польоту.

Намагаючись залишитися непоміченою, я швидко шмигнула до шафи, але мій прийом не вдався — мене тут же спіймали.

Не встигла я вкотре ойкнути, як опинилася перед очима свого законного.

Обрюзгле обличчя з сальною шкірою й маленькими, дуже злими очками мало не фізично палало від гніву.

"Ось і потрапила", — промайнуло в моїй голові в той момент, коли жорсткий кулак скрутив мої нутрощі у вузол.

— Погань.

— І тобі, дорогий, не хворіти, — прошипіла я після того, як кола перед очима стали поступатися місцем нормальному зору.

Чоловік гидливо скривився й міцні руки відпустили мене. В той же час я впала мішком картоплі йому під ноги.

Пхнувши гострим черевиком у бік, більше для вигляду, ніж болю, він продовжив:

— Щоб за двадцять хвилин була в нормальному вигляді внизу. Сандре, прослідкуй.

Пролунав тупіт ніг, які швидко віддалялися, потім гулко грюкнули вхідні двері.

— Янко, Янко, — Сандр швидко підняв мене й посадив за туалетний столик, — що ж ти така дурна. Адже вб'є колись.

— Не вб'є, доки бізнес на мені, — проскреготала я крізь зуби.

— Ну, так покалічить. Хочеш знову у гіпсі по півроку валятися? — Сандр звичними рухами рився у столику у пошуках моєї косметички. — Голова як?