Читати книгу - "Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка), Невідомий Автор"

А гість узяв його за руку й повів на базар. Там зайшов до крамниці одного заможного купця і спитав, чи є в нього гарне вбрання, і купець приніс цілий оберемок. І все вбрання було розкішне й таке яскраве, що аж очі сліпило.

– О сину мого брата, – мовив магрібинець, – вибирай, що тобі до вподоби!

Аладдін дуже зрадів, почувши, що дядько дозволяв йому самому вибирати, й показав на те, що йому найбільше прийшлося до вподоби, і магрібинець заплатив за те вбрання гроші. Потім вони подалися в лазню, помилися, напахтились, напилися солодких напоїв, і щасливий Аладдін убрався в свої нові шати. Він підійшов до магрібинця, поцілував йому руку й сказав:

– Спасибі, любий дядьку! Хай буде життя твоє довге, безтурботне й безхмарне.

Вони вийшли з лазні, і магрібинець знову повів Аладдіна на базар і ходив із ним від крамниці до крамниці, показуючи, як люди купують та продають.

– Придивляйся добре до того, як торгують купці! – говорив він. – Адже ти повинен добре знатися на товарах!

Потім він повів Аладдіна містом, показуючи мечеті, заїзди, харчівні, після чого вони зайшли до одного знаменитого кухаря, і той подав їм розкішний обід у срібному посуді. По обіді магрібинець показав Аладдінові місця для прогулянок і розваг, а також царський палац, а тоді пішов з ним на заїжджий двір для чужоземців, у якому оселився. Він запросив у гості купців, які жили поряд, поставив перед ними столик із щедрим частуванням і сказав про Аладдіна, що це його небіж.

Коли всі попоїли, попили і вдовольнилися, магрібинець узяв Аладдіна за руку й повів його додому.

Побачивши сина в нових розкішних шатах, мати невимовно зраділа.

– О, в мене від щастя аж голова паморочиться! – вигукнула вона. – Думки мої розбіглися, і я не знаходжу слів подяки за твою ласку і за добро, яке ти зробив моєму синові!

– О жінко мого брата, – відповів магрібинець, – ніякого добра я не зробив. Адже Аладдін – мій небіж, а це все одно, що син, і я повинен турбуватися ним, як батько.

– Хай доля впродовж усього твого життя вщедрятиме тебе! – вигукнула мати. – А мій син в усьому коритиметься тобі й ніколи словечка не скаже супроти!

– О невістко, не думай про це, – відповів магрібинець. – Аладдін – розумний юнак, я сподіваюсь, що ти будеш задоволена ним, і якщо доля схоче, він стане найбільшим купцем у місті. На жаль, завтра п'ятниця, і я не зможу купити для нього крамницю, бо купці після молитви підуть на прогулянку, але вже в суботу Аладдін матиме свою крамницю. А завтра ми теж підемо погуляти за місто. Мабуть, він іще не бував там. До того ж, я хочу, щоб він познайомився з купцями, а купці познайомилися з ним.

На цьому магрібинець попрощався й повернувся до заїжджого двору, а вранці прийшов знову й постукав у ворота. Аладдін усю ніч не спав. Як тільки защебетали пташки й зійшло сонце, він схопився з ліжка, одягнув своє нове вбрання і сів, чекаючи дядька. Коли почувся стукіт, хлопець миттю відімкнув ворота й побачив магрібинця.

– Сьогодні, небоже, я покажу тобі таке, чого ти ніколи ще не бачив, – сказав той.

Вони проминули місто й вийшли на околицю. Магрібинець показував Аладдінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до якогось саду, палацу або замку, він спинявся й питав:

– Чи подобається тобі цей сад? Якщо хочеш, я куплю його для тебе. А може, тобі подобається цей палац?

Аладдін, чуючи ці слова, ладен був танцювати від радості.

Отак вони йшли, поки втомились, а тоді вступили в один прекрасний сад, від самого вигляду якого яснішало в очах і легшало в грудях. Біля ставка з прозорою водою вони сіли відпочити і подивитись, як водограї поливають квіти свіжими струменями, що ллються із пащ мідних левів. Серце Аладдіна співало.

Магрібинець зняв із пояса мішок із їжею й мовив:

– Небоже, ти, мабуть, голодний? Час нам підкріпитися!

І вони попоїли, а тоді магрібинець сказав:

– Якщо ти відпочив, то погуляймо ще трохи! Роздивимося ці місця краще.

І вони знову гуляли в садах, поки обійшли їх усі, і Аладдін дуже стомився – адже він ніколи ще не ходив за місто.

Потім вони підійшли до якоїсь високої гори.

– Куди ми йдемо, дядьку? – спитав Аладдін. – Вже й сади позаду, вже ми й до гори цієї дісталися, і ноги піді мною вгинаються – так я наморився. Краще повернімось у місто!

– О небоже! Ця дорога веде до ще кращих садів, – відповів магрібинець. – Ходімо, я покажу тобі сад, якого не бачив жоден цар на землі! Зберися на силах – адже ти не дівчисько, а мужній юнак!

І магрібинець почав улещувати Аладдіна й розважати його і, йдучи поряд із ним, розповідав цікаві бувальщини та небилиці. Нарешті вони добулися до того самого місця, до якого хотів привести хлопця цей магрібинський чаклун і задля якого він прибився сюди із далеких країв.

– Ну, любий небоже, сядь і відпочинь тут, – мовив магрібинець. – Оце і є те місце, куди ми прямували, і я покажу тобі такі дива, якими ніхто ще не милувався. Як відпочинеш, назбирай трохи хмизу, сухого коріння, гілок та іншого палива. Я хотів би розкласти багаття й показати тобі щось таке, чого ще ніхто ніколи не бачив.

Аладдінові закортіло побачити те, чого ще ніхто ніколи не бачив, і він забув про втому й заходився збирати хмиз, аж поки магрібинець мовив: "Годі!" Чаклун звівся на ноги, витяг із-за пазухи кресало й запалив просякнуту сіркою тріску, від неї припалив свічку, яку теж витяг із-за пазухи, і, коли Аладдін присунув купку хмизу, підпалив її. Зачекавши, коли полум'я пригасне, він знову сягнув рукою за пазуху, витяг маленьку коробочку, дістав із неї пучку якогось порошку й кинув його у вогонь. У небо знялися стовпи диму, а магрібинець почав промовляти якісь заклинання.

І враз усе навкруги потемніло, загуркотів грім, земля задвигтіла й розчахнулась.

Серце в Аладдіна закалатало, і він хотів чкурнути, куди дивляться очі.

Магрібинець, побачивши, що хлопець намірився тікати, страшенно розлютився, бо зірки йому вже давно показали, що без цього хлопця, якого звати Аладдін, він не здійснить свого задуму: адже він прагнув здобути скарб, який міг відкритися лише за допомогою Аладдіна. І він підвів руку й дав Аладдінові такого сильного ляпаса, що хлопець впав на землю.

Прийшовши до тями, він спитав:

– Дядечку, що я зробив тобі лихого, чим заслужив таку кару?

– О синку, я ж хочу, щоб ти став хоробрим мужем! – відповів лукавий чаклун. – Не переч мені, адже я тепер тобі за батька! Незабаром забудеш усі свої турботи, бо побачиш дивовижні речі!

Аж тут земля розчахнулась, у розколині з'явилася мармурова плита, в якій блищало мідне кільце.

І магрібинець сказав Аладдінові:

– Коли ти зробиш так, як я скажу, то станеш багатішим за всіх царів світу! Отут заховано величезний скарб, який заповідано тобі, – а ти хотів накивати п'ятами! Я чарами примусив землю відкрити свої глибини. Бачиш оцю плиту з мідним кільцем? Скарб лежить під нею. Візьмися рукою за кільце, трохи підніми його – і мармурова плита зсунеться. Ніхто, крім тебе, не може зрушити її, синку, і ніхто, крім тебе, не смів ввійти в цю скарбницю, тому що скарб охороняється твоїм іменем! Але ти повинен у всьому слухатись мене! Все це я роблю задля твого добра, бо тут лежать найбільші у світі багатства. Всі царі землі не здобули навіть малої частинки їх, і всі ці багатства – твої і мої!

Почувши ці слова, Аладдін забув про біль і втому.

– О дядечку, – мовив він, – скажи, чого ти хочеш? Я коритимусь твоїм наказам і ні в чому не буду тобі перечити.

І магрібинець відповів:

– У мене немає спадкоємців, крім тебе, і я хочу, щоб ти був щасливий. Ти – мій єдиний спадкоємець і наступник!

Він підійшов до Аладдіна, поцілував його в чоло й додав:

– Для кого ж я труждаюсь, як не для тебе? Тож підійди до плити й візьмись за кільце.

– О дядечку, – мовив Аладдін, – але ж плита ця важка, і я сам не подужаю її підняти – адже я ще малий. Допоможи мені, прошу!

– Ні, мені заборонено до неї торкатися! – відповів чаклун. – Візьмись рукою за кільце, і плита відразу підніметься. І коли ти візьмешся за кільце, назви своє ім'я, ім'я твого батька й діда, а також ім'я твоєї матері та її батька.

Аладдін ступив уперед і зробив усе так, як сказав магрібинець: потягнув за кільце, назвав своє ім'я, ім'я батька й матері, імена батькового і материного дідів, – і плита піднялася. Аладдін відсунув її набік, і перед ним відкрилося підземелля з дванадцятьма східцями.

– Аладдіне, – сказав чаклун, – слухай мене уважно й зроби все точнісінько так, як я тобі загадаю! Спустись у це підземелля! Внизу ти побачиш здоровенний льох, поділений на чотири кімнати. В трьох із них ти знайдеш чотири глеки з червінцями, сріблом та золотими зливками. Не підходь до них близько, не торкайся їх. Іди вперед, аж поки дійдеш до останньої, четвертої кімнати. Минаючи кожну кімнату, ти побачиш, що всі вони завбільшки з будинок. У четвертій кімнаті теж стоять глеки з червінцями, сріблом, золотими зливками й самоцвітами. Не підходь до них і навіть краєчком одежі їх не торкнися. Не торкайся і стін – а то загинеш! І не затримуйся на східцях – бодай на жодному! Якщо ж ти мене ослухаєшся, то злі чари обернуть тебе на чорний камінь...

Коли ти минеш останню кімнату, побачиш двері. Поклади на них руку і знову назви своє ім'я та ім'я твого батька, як ти оце назвав їх над плитою, – і двері відразу відчиняться. Через ті двері ти пройдеш у прекрасний сад; гілки дерев там угинатимуться від плодів. Проминувши сад, вийди на дорогу, яку побачиш перед собою, відміряй рівно п'ятдесят кроків – і перед тобою відкриється склепіння, до якого ведуть тридцять східців, а над ним горітиме лампа. Сміливо піднімись тими східцями, візьми лампу, погаси її і вилий з неї олію, а тоді поклади лампу за пазуху, не боячись, що олія забруднить твоє вбрання. Коли ж будеш вертатися, зривай із дерев ті плоди, які тобі сподобаються. Все, що є в саду і в скарбниці, стане твоїм, якщо лампа потрапить до твоїх рук!

Магрібинець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладдінові й мовив:

– О сину, цей перстень вибавить тебе від будь-якої біди за умови: ти запам'ятав усе, що я сказав тобі. Тож уставай і спускайся вниз. Наберися відваги й не бійсь нічого – адже ти вже не хлопчисько, а муж, і серце в тебе повинне бути безстрашним, а душа – міцною, як криця! Якщо зробиш усе так, як я сказав, то незабаром станеш найбагатшим з усіх людей на світі!

І тоді Аладдін скочив на ноги, спустився в підземелля й справді побачив там льох, поділений на чотири кімнати, і в кожній стояло по чотири глеки, повні золота, срібла та інших коштовностей.

Підібрав Аладдін поли халата й пройшов увесь льох, пильнуючи, щоб не торкнутися ні його стін, ані всього іншого, що там було, і за хвилину опинився в саду.