Читати книгу - "Казка про Аладдіна і чарівну лампу (арабська казка), Невідомий Автор"

Переклад з арабської – Євген Микитенко

Розповідають, нібито в одному з міст Сходу жив собі бідний кравець і мав він сина, якого звали Аладдіном. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що був він дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати його кравецької справи. Однак Аладдін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями, він не міг всидіти в крамничці, а тільки того й чекав, щоб батько подався до якогось замовника, – і тоді кидав крамничку й біг гратися з пустунами-приятелями.

Ніхто не міг присилувати Аладдіна слухатися батька, сидіти в крамниці й навчатися ремесла. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що – байдикував, як раніше.

Дружина продала все, що залишилося після чоловіка, і стала прясти на продаж прядиво з бавовни, аби прогодувати себе й свого непутящого сина Аладдіна.

А той Аладдін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку й до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти.

Бідолашна мати не знала спочинку ні вдень, ні вночі – пряла та пряла, і з того вони жили.

Час минав, Аладдінові вже зрівнялося п'ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.

Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчаками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з Магрібу, який вивчив усі науки, добре знав астрономію, а ще краще – астрологію.

Коли він побачив Аладдіна, то мовив сам до себе: "Оцей хлопчина мені й потрібен! Це ж задля нього я покинув свою країну!"

Підкликав чаклун-магрібинець до себе одного з Аладдінових приятелів і почав розпитувати, чий він син, як звати його батька, а коли дізнався про все, підійшов до Аладдіна, відвів його вбік і спитав:

– Скажи, хлопчику, це ти Аладдін, син кравця?

– Авжеж, шановний, – відповів Аладдін. – Та батько мій давно вже помер.

Магрібинець, почувши це, гірко заплакав, міцно обійняв Аладдіна й почав цілувати, а хлопець дуже з цього здивувався й спитав:

– Чого ти плачеш і звідкіля знаєш мого батька?

І тоді магрібинець відповів тихим і сумним голосом:

– О хлопче, плачу я тому, що твій батько рідний мій брат! Я знемігся, повертаючись з далеких країв, але радів душею, сподіваючись побачити його! А ти сказав, що він помер! Отож я й плачу, а ще я тужу над своїм безталанням – адже мій любий брат помер, не дочекавшись мене! І коли я побачив тебе, Аладдіне, то, присягаюсь аллахом, упізнав, хоч твій батько, а мій брат іще не був одружений, коли ми з ним розлучились. О, хай би я помер замість нього! Та не до снаги нам змагатися з долею. Від того, що судилося, не втечеш. Але ти, синку, заміниш мені брата, бо ти – його син, і я втішатимусь тобою: адже той, хто лишив такого гарного сина, не помер!..

Магрібинець вийняв з кишені десять динарів, простяг їх Аладдінові й мовив:

– Де ж ти мешкаєш, синку, де твоя мати, дружина мого брата?

І Аладдін узяв магрібинця за руку, провів його до свого дому, і там магрібинець сказав:

– Візьми ці гроші, синку, віддай матері, привітай її від мене й скажи, що дядько повернувся з далеких мандрів. А я завтра прийду до вас, щоб побачитися з твоєю матір'ю, подивитись на дім, в якому жив мій брат, і помолитися на його могилі.

Магрібинець поцілував Аладдіна й пішов, а хлопець, радий та веселий, побіг додому. Вскочивши в кімнату, він вигукнув:

– Мамо, я приніс радісну звістку: мій дядько, батьків брат, повернувся з далеких країв і передав вам вітання!

– Ти, синку, глузуєш із мене! – відповіла мати. – Звідки візьметься в тебе дядько? Адже в твого батька не було ніяких родичів!

– Як же не було, коли я щойно бачив свого дядька! – вигукнув Аладдін. – Він обіймав і цілував мене, а сам гірко плакав! Він упізнав мене, і йому відома вся наша сім'я! Якщо ж ти не віриш, то дивись: ось десять динарів! Дядько подарував їх мені й сказав, щоб я віддав тобі. А завтра він сам прийде привітати тебе.

– Сину, – мовила мати, – в тебе справді був колись дядько, але він давно помер, а інших батькових родичів я не знаю.

Чаклун-магрібинець устав рано-вранці, одягнувся й пішов на ту саму вулицю. Аладдін, як і завжди, бавився з хлопцями. Магрібинець пригорнув і поцілував його, а потім вийняв з гамана два динари й мовив:

– Візьми це, синку, віддай матері! І скажи, що дядько хоче прийти до вас сьогодні повечеряти. Отож хай мати приготує смачну вечерю. Але перш ніж ми з тобою розпрощаємось, покажи мені ще раз ваш дім, щоб я ввечері втрапив.

– Слухаюсь! – відповів Аладдін і повів магрібинця до свого дому. А тоді магрібинець подався у своїх справах, а хлопець побіг до матері, віддав їй два динари й сказав:

– Мій дядько хоче сьогодні повечеряти в нас.

Аладдінова мати пішла на базар, купила всього, що треба, і, повернувшись додому, заходилася готувати вечерю, позичивши в сусідів посуд.

– Синку, вечеря готова, – мовила вона, коли все зварилось. – Може, твій дядько не знав до нас дороги, то піди й зустрінь його!

– Слухаю і корюся! – відповідав Аладдін.

Аж тут у ворота постукали. Аладдін відчинив і побачив магрібинця, а поряд із ним – раба. Раб тримав глечика з солодким напоєм і кошик з фруктами та солодощами.

Аладдін узяв усе це в раба, і той пішов геть, а хлопець повів магрібинця в дім, і коли вони увійшли до кімнати, магрібинець заплакав, привітався з матір'ю і спитав у неї, де звичайно сидів його брат. Мати показала, й магрібинець почав цілувати там землю, вигукуючи:

– О горе мені, о сумна моя доля! О любий брате, як мені тяжко без тебе!

І він доти плакав та побивався, б'ючи себе долонями по обличчю, доки Аладдінова мати злякалась, що він ізсунеться з глузду. Вона підійшла до магрібинця, взяла його за руку і, підвівши з землі, сказала:

– Не сумуй так, о брате мого чоловіка! Не катуйсь!

– Не дивуйся, невістко, що ти не знаєш мене і не бачила ні разу, коли чоловік твій був живий, – мовив магрібинець. – Адже я покинув це місто й розпрощався з братом сорок років тому! За цей час я обійшов схід і захід і всі міста Магрібу, і побував у Каїрі, і жив у сяючій Медіні. Звідти я вирушив у країни невірних і пробув там аж чотирнадцять років, а потім, одного дня, о невістко, я згадав свого брата, своє місто й рідну землю, і збудилося в мені палке бажання побачити брата. І я втратив спокій, повсякчас плакав та тужив і врешті сказав собі: "О чоловіче, годі тобі жити на чужині! Ти маєш одного-єдиного брата, тож піди й подивися на нього. Ніхто не знав, що готує людині доля і які можуть бути її удари. Горе, якщо ти помреш, не побачивши востаннє брата! Адже в тебе є і гроші, й добро, а брат твій, може, живе у злиднях. Вертайся додому, піди до нього, а коли побачиш, що він бідакує, допоможи йому!"

Наступного ранку я швидко зібрався, сів на свого прудконогого коня й вирушив у путь. По дорозі я зазнав чимало небезпечних і страшних пригод, проте доля була до мене ласкава, і я щасливо дістався до вашого міста. І коли я побачив на вулиці твого сина Аладдіна, який бавився з хлопчаками, я впізнав його, і серце моє розкрилося для нього – адже це моя рідна кров! Та Аладдін розповів мені, що мій любий брат помер, і, почувши це, я тяжко зажурився, і мене охопила безмежна туга. Та я втішаюсь Аладдіном і сподіваюся, що він замінить мені брата, а хто лишив собі заміну, той не помер!

Магрібинець побачив, що Аладдінова мати заплакала від його слів, і звернувся до хлопця таким самим солодким та улесливим тоном:

– О синку мій, якого ж ремесла ти навчився? Чи знаєш ти якесь діло, що могло б прогодувати тебе і твою матір?

Аладдін, знітившись, втупився у долівку, а мати відповіла:

– Звідки ж у нього візьметься те ремесло? Немає ніякісінького! Цілими днями він ледарює й вештається з хлопцями-баламутами. Батько його так цим журився, що заслаб і помер. От і мушу я день при дні прясти прядиво, щоб заробити на прожиток! Уже в мене й сили немає годувати такого здорового лобура!

Тоді магрібинець мовив до Аладдіна:

– Не годиться ледарювати, небоже. Ти син порядних та роботящих людей і вже не малий хлопчик, а юнак. Хіба тобі не соромно, що мати чорно працює, аби прогодувати тебе, а ти байдикуєш? Ти конче мусиш навчитися ремесла й заробляти на хліб і собі, й матері! У вашому місті багато всяких майстрів. Вибирай, яке ремесло тобі до душі, і я віддам тебе в навчання. Може, кравецька справа тобі не подобається? Тоді скажи, що тобі до серця, і я допоможу, чим зможу.

Та Аладдін мовчав, як води в рот набравши, і магрібинець збагнув, що хлопець не бажав вчитися жодного ремесла, бо звик байдикувати.

– Що ж, небоже, – мовив магрібинець, – коли ти не хочеш вчитися ремесла, я приставлю тебе торгувати в крамниці тканин – дуже гарних і дорогих. Ти бачитимеш багатьох людей, торгуватимеш і врешті станеш купцем, якого всі знатимуть у місті.

Почувши ці слова, Аладдін дуже зрадів: адже він був певен, що купці завжди ходять у чистому й красивому вбранні, що всі вони – шановані й багаті люди. Він аж засміявся від радості й закивав головою, і магрібинець зрозумів, що хлопцеві кортить стати купцем.

– Гаразд, небоже, – сказав він. – Завтра ми підемо з тобою на базар, я куплю тобі гарне вбрання, а потім напитаю в купців крамницю й привезу туди багато дорогого краму, і ти будеш ним торгувати.

І коли Аладдінова мати почула це (а вона все ще мала сумніви щодо магрібинця), то нарешті повірила, що цей незнайомець – справді брат її чоловіка, бо хіба чужий робив би таке добро її синові?! І вона почала напучувати Аладдіна, щоб той у всьому слухався свого дядька й ніколи не йшов проти нього, бо ж дядько – це все одно, що батько. А потім мати подала вечерю, і всі сіли до столу, а коли наїлися, помили руки й стали гомоніти про всілякі торговельні справи.

Опівночі магрібинець підвівся й пішов додому, пообіцявши прийти вранці й повести Аладдіна на базар. Хлопець не спав усю ніч від радості й хвилювання.

Рано-вранці магрібинець постукав у ворота, і Аладдінова мати відчинила йому, проте гість не схотів заходити, а погукав Аладдіна. Хлопець швиденько вбрався, вибіг до магрібинця і, поцілувавши йому руку, побажав доброго ранку.