Читати книгу - "Історія Альманзора, Гауф Вільгельм"

По торжествах і пишних святах у столиці Альманзор, щоправда, зрозумів, що відбувається, але він і думати не міг, що король і є той самий чоловік, якого він бачив у Єгипті, адже той полководець був іще дуже молодий. Одного разу Альманзор ішов мостом, перекинутим через широку ріку, яка протікає по тому місту; тут він і побачив чоловіка в простому солдатському одязі, який сперся ліктями на бильця мосту й дивився на воду. Риси обличчя здалися йому знайомими, і хлопець згадав, що раніше вже бачив його. Тож він швидко перебрав усе в пам'яті, і коли постукав у двері до єгипетської комори, його осяяло, і він згадав, що людина ця — той франкський полководець, який частенько розмовляв з ним у таборі й завжди піклувався про нього. Він не пам'ятав точно, як звати, отож тепер, зібравшись із духом, підійшов і окликнув його так, як прозвали його солдати; схрестивши на грудях руки за звичаєм своєї країни, Альманзор мовив:

— Салем алейкюм, Petit Caporal[23]!

Той з подивом озирнувся, скинув на юнака уважним оком, подумав хвилинку, а потім сказав:

— Господи, та невже! Це ти, Альманзоре? Як поживає твій батько? Що робиться в Єгипті? Що привело тебе до нас?

Тут Альманзор не витримав, гірко заридав і сказав:

— То ти, Petit Caporal, не знаєш, що вчинили зі мною ці шибеники, твої співвітчизники? Ти не знаєш, що я вже багато років не бачив землі моїх батьків?

— Не можу повірити, — сказав той, і чоло його насупилося, — не можу повірити, що вони потягли тебе за собою.

— Гай-гай, так воно й було, — кинув Альманзор, — того дня, коли ваші солдати посідали на кораблі, я востаннє бачив свою вітчизну.

Вони забрали мене із собою, і один воєначальник, якого зворушили мої злигодні, платить за моє утримання лютому лікареві, що б'є мене й морить голодом. Слухай-но, Petit Caporal, — правив він щиро, — як добре, що я зустрів тебе, ти мені допоможеш.

Той, до кого хлопець звернувся з такими словами, посміхнувся й запитав, чим він може йому допомогти.

— Бачиш-но, — відказав Альманзор, — мені соромно щось просити в тебе; щоправда, ти завжди був добрий до мене, але я знаю, ти теж бідний, і коли був полководцем, одягався завжди гірше за інших; судячи з твого сюртука й капелюха, справи твої і зараз не йдуть у лад. Але франки нещодавно вибрали собі султана, і ти, певно, знаєш когось із його наближених, можливо, агу його яничарів, або його рейс-ефенді[24], або його капудан-пашу?[25] Еге ж?

— Припустимо, — відказав чоловік, — то й що?

— Ти міг би закинути за мене добре слівце, Petit Caporal, хай вони попросять франкського султана, щоб той відпустив мене на волю, — тоді мені хіба що потрібно буде трохи грошей на дорогу назад. Та обіцяй мені ні словом не прохопитися про це ні лікареві, ні арабському вченому.

— А що це за арабський учений? — запитав той.

— Е-е, це химерний чоловік, але про нього я розповім тобі іншим разом. Якщо вони щось пронюхають, мені не вибратися з Франкістану. Отож, чи згоден ти закинути за мене слівце азі? Кажи відверто!

— Ходімо із мною, — сказав той, — можливо, я зможу вже зараз тобі прислужитися.

— Просто зараз? — злякано вигукнув юнак. — Зараз ніяк, коли ж ні, то лікар поб'є мене, я поспішаю додому.

— А що в тебе тут у кошику? — запитав той, не відпускаючи його.

Альманзор зашарівся і спершу відмовлявся показувати, нарешті, він сказав:

— Бачиш-но, Petit Caporal, мені доводиться виконувати ту саму роботу, що й останньому рабові мого батька. Лікар — страшенний жмикрут і щодня ганяє мене на овочевий і рибний ринок, до якого від нашого будинку добра година пішки, і, щоб вигадати кілька мідяків, мені доводиться все купувати в брудних крамарок, бо там усе трохи дешевше, ніж у нашому кварталі. От бачиш, через поганенького оселедця, через жменю салату, через шматочок масла мені доводиться щодня дві години збиватися з ніг. Ет, знав би про це мій батько!

Чоловік, з яким розмовляв Альманзор, узяв близько до серця його гірку долю й сказав:

— Ходімо зі мною, і будь певен, лікар не посміє тебе скривдити, навіть якщо залишиться сьогодні без оселедця й салату. Не бери в голову, ходімо!

З цими словами він узяв Альманзора за руку й повів за собою, і стільки впевненості було в його словах і рухах, що Альманзор, хоча в нього й щеміло серце при думці про лікаря, пішов-таки з тим чоловіком.

Так, із кошиком на руці крокував він пліч-о-пліч із вояком різними вулицями і чудувався тому, що стрічні знімали капелюха, зупинялися й дивилися їм услід. Він сказав своєму супутнику, що його бентежить, проте той усміхнувся і промовчав.

Врешті-решт добулися вони до чудового палацу, куди й прямував чоловік.

— І ти тут мешкаєш, Petit Caporal? — спитав Альманзор.

— Оце моє помешкання, — відказав той, — а тебе я відведу до своєї дружини.

— Ну, живеш ти заможно! — правив далі Альманзор. — Певно, султан надав тобі вільні палати?

— Твоя правда, це помешкання я одержав від імператора, — відказав його супутник і повів хлопця до палацу.

Там вони піднялися широкими сходами, і чоловік наказав Альманзору кинути кошика в ошатній залі, а потім увійшов з ним у чудові палати, де на дивані сиділа жінка. Чоловік заговорив до неї чужою мовою, і обоє сміялися від душі, а потім жінка мовою франків узялася розпитувати Альманзора про Єгипет. Зрештою Petit Caporal сказав юнакові:

— Знаєш, буде краще, коли я зараз-таки сам поведу тебе до імператора й закину йому за тебе слівце.

У Альманзора аж мороз пішов поза шкірою, проте він подумав про свою гірку долю і про батьківщину.

— Аллах, — звернувся він до обох, — Аллах дарує нещасному мужність у хвилину гострої потреби, він не залишить і мене, бідолашного. Так, я вчиню, як ти радиш: я піду до нього. Та скажи, Caporal, що мені робити — впасти ниць, вдарити чолом об землю?

Вони знову розреготалися й почали запевняти, що цього робити не варто.

— А вигляд у нього страшний і величний, — розпитував він, — борода довга? Очі метають блискавки? Скажи, який він?

Супутник його знову розреготався, а за хвилю сказав:

— Краще я нічого про нього не казатиму, Альманзоре, — сам здогадайся, який він. Скажу тобі тільки одну прикмету: коли імператор у залі, всі поштиво знімають капелюха; а коли хто не зніме капелюха, то це і є імператор.

З цими словами він узяв його за руку й повів до імператорської зали. Що ближче вони підходили, то сильніше тіпалося в Альманзора серце, а коли наблизилися до дверей, у нього затремтіли коліна. Слуга розчинив двері; там стояли півколом чоловік тридцять — усі при зірках, у чудовому вбранні, гаптованому золотом, як зазвичай ходять у країні франків найзначніші королівські аги й ори. І Альманзор подумав, що його супутник, одягнений так скромно, певно, найнижчий з усіх. Гості познімали капелюхи, і тоді Альманзор вирішив роззирнутися довкола, у кого ж на голові лишився капелюх. Шукав він, шукав, аж глядь — його супутник у капелюху!..

Юнак був уражений і спантеличений. Він довго дивився на нього, а потім сказав, теж знявши капелюх:

— Салем алейкюм, Petit Caporal! Наскільки мені відомо, султан франків не я, тож, мені не личить покривати голову; а от ти, Petit Caporal, у капелюсі, то чи ти часом не імператор?

— Ти вгадав, — відказав той, — але, крім того, я твій друг. Припиши свої злигодні не мені, а лихому збігу обставин, і будь певен, що першим же кораблем ти попливеш до себе на батьківщину. Тепер іди до моєї дружини, розкажи їй про арабського вченого й усе, що ти знаєш. Салат і оселедець я відішлю лікарю, ти ж надалі до від'їзду залишайся в мене в палаці.

Так говорив чоловік, який був імператором; цієї миті Альманзор упав ниць перед ним, поцілував руку правителя й попросив прощення за те, що не впізнав його відразу, адже в його очах він зовсім не нагадував імператора.

— Твоя правда, — відповів той, сміючись, — коли ти сидиш на імператорському престолі лише кілька днів, то на лобі в тебе цього не написано. — Так сказав він і зробив йому знак вийти.

З того дня Альманзор зажив у щасті й достатку.

В арабського наставника, про якого він розповів імператорові, він побував ще кілька разів, лікаря ж більше не бачив. За кілька тижнів імператор покликав його до себе й оголосив, що корабель, на якому він хоче відправити його до Єгипту, ось-ось зніметься з якоря. Альманзор не тямився від радості. Він збирався кілька днів, а тоді, з почуттям вдячності в душі, щедро обдарований імператором, вирушив до моря й поплив геть.

А проте, Аллах волів випробовувати Альманзора і далі, знегодами загартовуючи його мужність, і він не дав йому побачити берега його батьківщини. Англійці, інший франкський народ, вели в ту пору морську війну з імператором. Вони відбирали в нього всі захоплені кораблі; і трапилося, що на шостий день шляху корабель, на якому плив Альманзор, оточили й обстріляли англійські судна. Екіпажеві довелося скласти зброю, а тоді пересісти на суденце, яке поплило слідом за іншими. Але на морі так само неспокійно, як у пустелі, де на каравани зненацька нападають розбійники, убивають і грабують.

Туніські пірати напали на їхнє суденце, яке під час бурі відбилося від великих кораблів, захопили його, а весь екіпаж відвезли в Алжир і продали в рабство.

Щоправда, Альманзор, правовірний мусульманин, потрапив не в таку тяжку неволю, як християни, а проте, остання надія побачити батьківщину й батька розвіялася. Так прожив він п'ять років в одного багатія, де працював у саду й поливав квіти. Але той багатій помер, не залишивши прямих нащадків; добро його розікрали, невільників поділили, і Альманзор опинився в руках работоргівця. Той саме спорядив корабель, щоб перепродати своїх невільників в інших краях дорожче. Мені випало на долю теж стати невільником цього работоргівця й потрапити на той-таки корабель, на якому плив і Альманзор. Там ми запізнались, і там він розказав мені про свою незвичайну долю. Та щойно ми пристали до суші, я знову переконався, що шляхи Аллаха невідомі, — ми висадилися на його рідному березі, і нас виставили на продаж на невільницькому ринку в його рідному місті, і, — о, пане! — скажу тобі коротко: його купив рідний батько!

Шейх Алі Бану глибоко замислився над цією повістю. Вона мимоволі захопила його, груди його здіймались, очі блищали, і часто він був готовий перервати молодого невільника; але кінець розповіді, здавалося, не задовольнив його.

— Кажеш, зараз йому було б близько двадцяти одного року? — заходився розпитувати шейх.

— Ми з ним приблизно одного віку, о, пане, двадцять один-двадцять два роки.

— А яке місто називав він своєю батьківщиною, про це ти нічого не сказав.

— Якщо не помиляюся, — відповів той, — це Апександрія!

— Александрія! — вигукнув шейх. — Це мій син; де він? Ти не казав, що він звався Кайрамом? Які в нього очі — темні? А волосся — чорне?

— Авжеж, і в хвилини щирості він називав себе Кайрамом, а не Альманзором.

— Але, заклинаю тебе Аллахом, скажи мені, батько купив його в тебе на очах, ти кажеш, ніби він сказав, що це його батько? Виходить, це не мій син! Невільник на те:

— Він сказав мені: "Благословенний Аллах після таких довгих знегод; це — ринковий майдан мого рідного міста".