Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

284
0
12.05.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дари пігмеїв" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 75
Перейти на сторінку:
яким бачив, але поводився в ньому так, як було вигідно тільки йому. Як майже кожний сільський хлопець, що раптом вибився у люди, він намагався вирізнитися серед рівних собі, а особливо — в столиці, чимось надзвичайним, аби стати вищим і цим самим ніби компенсувати оті бідність та безправність, з якими він довгі роки жив у поліській провінції, забутій Богом і поважними людьми. Заробивши свої перші мільйони, він, наслідуючи багатих світу цього, закуповував антикваріат, картини видатних художників, меблі на замовлення і збудував віллу за індивідуальним проектом, за яку заплатив чималу ціну і яка за зовнішністю контрастно відрізнялася від навколишніх будівель.

Миронович купався в розкоші й жив так, як йому, з його точки зору, було найзручніше, найзатишніше і найкомфортніше у цьому не до кінця зрозумілому світі. Він виробив у собі свій характер і твердо жив переконанням в констатації незаперечної істини, принаймні, йому так здавалося, що його характер — це ж його доля. Миронович ніколи не вибухав, як вулкан, і з його тіла гарячим гейзером не вилітали назовні фонтани емоцій. Він не зчиняв галасу і ґвалту через дрібниці, не пускав слини і сліз від розчулення. Виробляв у собі характер сильного й твердого у своїх намірах та устремліннях чоловіка. Чимось навіть нагадував сталевий кинджал гарту найвищої проби. Його кредо — бери від життя все, що можеш. Але — бери найкраще і ти ніколи не залишишся в програші.

Роксана це відчула під час першої зустрічі з ним, і саме цей характер притягував її до нього. Хоча жодним порухом вона цього не виказала. Зрозуміла, що має справу з жорсткою людиною, але її це не лякало. Може, тому, що вона й сама належала до тих, кого називають одним словом — хижачка. Її гарні й довгі пальчики найчастіше ставали довгими кігтями, і хто потрапляв до них, уже не виривався. Навіть якби й хотів. Це при першій зустрічі зрозумів і Вітольд. Єдине, в чому він помилився — вважав, що вона незаміжня. Миронович гадав, якщо не сказати — був переконаний, що вона свою програму створила заради власної мети — знайти гідного її вроди і житейських запитів багатого принца. Вітольд Володимирович після телепередачі, власне, після першої зустрічі з нею зрозумів, що він помилився. Роксана була одружена і мала досить таки вродливого багатого чоловіка, і її передача «Аудієнція» — це не засіб вибору для себе гідної пари, а й справді її творча програма та й тільки. І все ж про всяк випадок він залишив їй тоді свою візитку:

— Якщо я вам чимось можу стати корисним, я до ваших послуг, Роксано.

Вона взяла візитку, байдуже поклала її до кишеньки й так само байдуже глянула на нього. Особливим поглядом глянула, як йому здалося, на його тонкі губи, які йому самому завжди здавалися «ахілесовою п’ятою». Миронович соромився і своїх величезних, у порівнянні з маленькою головою, вух. Він пам’ятав ще зі шкільної парти, як після чергової бійки учителька сказала йому:

— Вітольде, ти виростеш жорстоким і злим. Запам’ятай. Про це свідчить не тільки сьогоднішня жорстока бійка на подвір’ї школи, а й твої тонкі губи і примружені хитрі очиці. А тепер геть з моїх очей, і хай твоїй матері стане за тебе соромно... Вона ж тебе зовсім не таким виховує...

Роксана, тоді йому це теж врізалося в пам’ять, якось по-особливому гарно повернулася і, демонструючи перед ним свій напрочуд тонкий дівочий стан, попрямувала по коридору до студії. Усі підряд чоловіки, які йшли їй назустріч, віталися і, зупинившись, дивилися їй услід. Вітольд піймав себе на тому, що він також стоїть і дивиться, як Роксана наближається до дверей свого кабінету в телестудії.

— От і все, — мовив він сам до себе і вийшов на свіже повітря.

Тепер ця вродлива жінка напівлежала на його грудях і була майже його власністю, його законною дружиною, і він її, якщо можна такі два слова поєднати в одне ціле, — страшенно любив. Він безтямно любив Роксану і без зайвих слів, коментарів, обговорень виконував усі її забаганки. Яка ще жінка у цьому світі, так гадав він, могла себе так почувати з чоловіком, як Роксана? Яка ще жінка у світі могла собі дозволити те, що дозволяла собі Роксана? Власне, що дозволяв їй він, Вітольд Миронович.

Ось і нинішня її чергова забаганка. Під час перемотування відеокасети вона якось ненароком зірвала штучний, приклеєний минулого тижня у Парижі, ніготь на середньому пальці. А вона ж тільки два дні тому, минулого вихідного, літала туди з Вітольдом на обід і після ланчу зайшла до кращих французьких манікюрниць. І от на тобі: знову потрібно летіти на кілька годин у Париж, аби замінити той клятий наклеєний ніготь.

Вітольд уранці зателефонував власному пілоту, залагодив необхідні процедури з летовищем, і літак піднявся з напіврозірваним нігтем Роксани у повітря і ліг на курс Київ-Париж. А зараз — вона знову поруч з ним: захищена, щаслива, хоч не до кінця задоволена.

— Тобі не здалося, що ми з тобою не бачилися цілу вічність?

— Здалося, люба, здалося.

— Ти так холодно відповідаєш.

— Я тебе дуже люблю... Душею, серцем... Я говорити гарних слів не вмію. Коли люблять, не говорять про кохання. Тоді просто відчувають його. Усіма фібрами душі і серця, — шепотів і собі Миронович.

— А кажеш, не вмієш говорити. Коли ти прийшов перший раз на телестудію, я дивилась на тебе і вірила, що переді мною сидить український Цицерон.

— Не вигадуй.

— Я правду кажу. Ти так гарно говориш на політичні теми. Я б хотіла, аби ти так гарно говорив і про кохання до мене, як ти говориш про політику.

— Я спробую...

— Спробуй, любий, спробуй... Ууу, — вона стулила губи трубочкою. — Я б від самих тільки таких жагучих слів... Ти мене зрозумів, любий...

— Так, — він ствердно кивнув головою.

— Я кинула б у бій усі наявні сили в головного командування. А якщо не допомогло б, ми б тоді ввели і резерв ставки...

— Припини, — він притис її до грудей і погладив за кругле хтиве коліно. Він погладив її по стегнах, туго обтягнутих дорогими французькими панчохами. Чомусь саме зараз йому згадалася їхня друга зустріч.

1 2 3 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"