Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

311
0
12.05.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дари пігмеїв" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 75
Перейти на сторінку:
class="p">II

Це сталося в його службовому кабінеті. Вона тоді прийшла до нього у кінці робочого дня. Підійшла так, ніби він з нею був знайомий не по телестудії, а з дитсадка, з самого раннього дитинства. По-дитячому вистрибнула на його службовий стіл, відсунула довгими гарними пальчиками з ніжнорожевими нігтиками службові папери з резолюціями навскіс і сказала просто, звертаючись до нього на «ти»:

— Ти міг би сьогодні свою секретарку відпустити додому? Хай сходить у дитячий садочок, забере дитинку і трохи погуляє з нею в одному з мальовничих сквериків Києва.

— Міла не має дитинки, — іронічно посміхнувся Миронович.

— То хай погуляє зі своїм нареченим і незабаром матиме. Може сходити з ним у кіно. Купити квиток у задній, найбільш затемнений ряд, і там зайнятися з ним коханням, — вона ніби навмисне розтулила ширше свої гарні ніжки. Краєм ока він помітив, що на ній панчохи, а не колготки, і здивувався, що — більше нічого. Кров йому вдарила в голову. Вітольд раптово відчув, що збуджується. Він, мабуть, саме цього й хотів. Але не міг такого навіть припустити. Досягнувши таких несподіваних навіть для самого себе вершин, він піймав себе на думці, що за одне таке задоволення може все піти в тартарари. Його тепер шанобливо й не лише в офіційних листах величали «високоповажний» чи «вельмишановний Вітольде Володимировичу», до нього тепер навіть учорашні друзі (принаймні, при людях) зверталися тільки на «ви». Адже у нього така висока державна посада і він уже давно не студент юридичного факультету, а його службовий кабінет поруч з кабінетом однієї з найвисокопоставлених людей у державі. Ця людина може до нього зайти в будь-яку мить.

Йому тоді пригадалася однокурсниця Любов Щедрота. Вона теж вистрибувала на стіл, безпричинно сміялася, і час від часу демонструвала свою приховану красу.

— Ти ще досі хлопчик, Вітольде? — постійно цікавилася вона, ніби для неї це було важливіше, ніж закінчення наступного курсу юрфаку. — І ти ще досі не знав жодної дівчини?

Вітольд, пам’ятає, тоді образився, жбурнув свої конспекти на підлогу й грубо сказав: «Зараз уже не буду хлопчиком!»

Вона у відповідь засміялася й відкинулась назад, поклавши свою гарну голівку на власні руки, і реготала безпричинно далі. У Щедроти тоді також не було трусиків. Вона безцеремонно поклала на його плечі ноги і застерегла:

— Тільки не туди, мій хлопчику. Я мамою на третьому курсі не збираюсь ставати. Спочатку дістану диплом, стану юристкою, а тоді вже — мамою... Якщо матимеш бажання, можеш стати і татусем, — і знову розреготалася.

Збуджений Вітольд пам’ятав пахощі її тіла, навіть — поту, який змішався з його власним. Гірким і водночас — солодкуватим. І зовсім не пам’ятав себе.

Точнісінько у такому ж стані він перебував і тепер. Звідки Роксані було знати, що він, студент юрфаку, саме у такій обстановці, на студентському столі, у студентській аудиторії вперше став мужчиною.

Тепер він дивився здивованими очима на Роксану, її розтулені ноги, ці гарні панчохи з рожевими підв’язками і думав: «Може, так вони всі першими беруть чоловіків? А може, їм так найбільше подобається?» Він піймав себе на думці, що і йому подобається це саме тому, що саме так він уперше пізнав жінку.

Роксана його відволікла від студентських спогадів і дещо владно мовила:

— Чого ж ти стоїш?

Він намагався розстебнути пояса. Але пряжка чомусь його не слухалась.

— Спочатку відправ секретарку у... скверик, — нагадала спокійно вона йому, — переконайся, чи виїхав уже на прес-конференцію Папа, бо твоя легковажність може коштувати кар’єри. А потім зачиниш за секретаркою двері на ключ, приймальню й кабінет, а тоді вже візьмешся за справу.

Така спокійна, розсудлива порада Роксани йому сподобалась. Кров, яка щойно ударила йому в скроні, розлилася по відвислих, як у бульдога, щоках, дещо відпливла від голови. Хоча він ще відчував, що в нього набрякли, як весняні бруньки на дереві, мочки його довгих вух і що вони загорілися так, ніби перші бутони на трояндових гілочках. Вітольд піднявся й глянув на свої штани. Він зрозумів, що так йому виходити не з руки, секретарка це помітить одразу, і ще більше почервонів, чого давно не пам’ятав за собою.

— Ну, — промуркотіла Роксана. — Йди вже... Ніколи не думала, що такі високі службовці такі несміливі. — Вона глянула на його штани і собі, як тоді студентка Щедрота, розсміялася. — Он воно у чім справа, — здогадалася. — Самохідна гармата заводиться з півоберта... Дивись, бережи патрони. Постав пістолет на запобіжник, щоб хоч передчасно не вистрілив. Нам ці скоростріли ні до чого... Та й хімчистка тепер у китайців подорожчала. А в нас роботи — непочатий край...

Роксана зіскочила зі стола, поважно всілася в крісло і прошепотіла:

— Натисни на цей ґудзичок і виклич її сюди. Скажи, що вона вільна. — Якусь мить подумала і додала: — На сьогодні.

Він так і вчинив. Секретарка Міла зрозуміла все з першого погляду. Докірливо глянула на свого патрона, на його видовжені палаючі вуха, що важкими мочками спадали на плечі піджака і ніби освітлювали його білу сорочку з краваткою блідим рожевим відтінком, потім перевела погляд на Роксану, пробіглася своїми гарними карими очима по кругленьких її колінцях і, як йому здалося, іронічно посміхнулася тільки кутиками своїх теплих очей і ніби цим поглядом сказала: «Так от яке ти, сучко, інтерв’ю збираєшся брати у шефа!». Роксана ж секретарку, наче вловивши її думки, не вголос, а про себе поправила: «Не брати, а — давати».

Двері за секретаркою зачинилися, і Вітольд напівзігнутий, соромлячись себе, Роксани вийшов у приймальню, витяг з протилежного боку дверей ключа й замкнув їх зсередини. Для впевненості зачинив і свій кабінет.

— Ти там швидше, а то пістолет опустиш, — Роксана, як кішка, вистрибнула на державні папери і, демонструючи свої гарні білі зуби, тримала руки на потилиці і з викликом посміхалася. Мовляв, ну що ж ти, сміливцю? Іди й бери. Фортеця капітулює.

— Здаюсь. Без бою і без опору.

Вітольд, як хлопчак, знову взявся за пряжку пояса. Вона, посміхаючись, деякий час дивилася на нього, а тоді не витримала:

— Не мучся... Підійди ближче... Я тобі їх сама зніму, ти ж тільки поцілуй хоча б мене. Ти ж не

1 2 3 4 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"