Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Не за неї, — по-хлопчачому мовив у відповідь цей високий державний чиновник, перед яким тремтіла чи не вся чиновницька челядь країни. — Не за неї, — повторив він. — Тебе люблю. Тебе, Роксано. Всю. До краплиночки.

— Доведи це.

Він підійшов і почав цілувати її коліна, стегна, груди... Зрозумів, що до губ не дотягнеться і знову розгубився. Вона лягла на бік, притягла його до себе і, цілуючи його в тонкі, пісні й невиразні губи, взялася за пряжку його пояса. Штани, здається, самі по собі поповзли по його ногах униз і лягли на лискучу з червоного дерева підлогу.

Далі він не пам’ятав нічого, як і того першого разу зі студенткою Щедротою.

От тільки третя зустріч запам’яталася найкраще. Роксана знову попросилася до нього, як вона фігурально висловилась, на прийом. Так само в кінці робочого дня. Секретарка Міла її не хотіла з’єднувати по телефону, запевняла, що Вітольд Володимирович страшенно зайнятий державними справами. Він готує протокол президенту перед поїздкою до Америки і їй наказав не з’єднувати ні з ким.

— Навіть з рідною дружиною, — останні два слова Міла вимовила з особливим підтекстом, і Роксана все зрозуміла. Вона згадала стільниковий телефон Вітольда і набрала номер. Він відгукнувся не відразу. Спочатку глянув на дисплей і почав згадувати, від кого б це міг бути дзвінок. Адже цей телефон знало дуже обмежене коло людей. Поклав собі не відповідати. Телефон замуркав удруге пісенькою кішечки з мультфільму.

— Роксана, — стрільнула йому в голову думка. Він натиснув зелену пігулку мобільника.

— Ти мене більше не хочеш? — просто запитала вона і додала: — Бачити.

— Чому?

— Твоя секретарка вперто не бажає мене з’єднувати з тобою і не пускає мене до тебе. Вона що — ревнує?...

Він на деякий час задумався. Згадав секретарку Мілу і піймав себе на тому, що зовсім не користується диваном. Йому пригадався старий анекдот про секретарок, коли з кабінету начальника виносять диван, а секретарка з широко розплющеними очима дивиться на свого боса і розгублено запитує: «Мене що — звільнено?»

Вітольд подумав, що Міла це питання задала б і йому, коли б з його кабінету виносили... стіл.

— Ні, — сказав він у мобільник. — Ми й справді не можемо з тобою зустрічатися...

— Як? — майже вигукнула Роксана в трубку.

— У моєму кабінеті, — уточнив він.

— Що — стіл зайнятий? — цинічно уточнила Роксана.

— Так. Зайнятий, — зле відповів Вітольд і стис до білизни свої довгі тонкі губи. Після цього додав: — Важливими службовими паперами.

— Зрозуміло, — відповіла Роксана. — Я можу бути вільна? — вона не вимикала телефон. Вітольд розмірковував. Потім, притишивши голос, сказав:

— Ми зустрінемося при центральному вході в готель «Прем’єр-палац». Рівно о десятій вечора...

— Я не можу так пізно повертатися додому. Чоловік ревнивий. За кожну годину-дві запізнення він мене б’є по-чорному без пояснень і... алібі.

— А в мене — державні справи.

— А в мене — сімейні, — відрубала йому Роксана і додала: — О восьмій.

— Тоді ненадовго.

— Для цього, як я переконалася, тобі надовго й не треба...

— Тільки без образ, — йому хотілося вимкнути телефон, послати її якомога далі і більше ніколи не чути цього нахабного знущалного голосу. Він гадав, що так і вчинить. Поставить її на своє місце. Вона має знати, що перед нею — не хлопчик. Вагома державна особа і гратися в хлопчика й дівчинку він не має ані найменшого наміру, ні бажання. Сьогодні з нею зустрінеться, але перед цим їй скаже все. Все, що він про неї думає, і хай вона від нього відв’яжеться раз і назавжди. Він не збирається через неї втрачати сім’ю, а головне — таку високу державну посаду, до якої так цілеспрямовано і так довго йшов.

— Я недочула, — повторила Роксана. Вітольд про себе сказав: «Ну й сучка», а в мембрану мобільника кинув:

— Нам про все треба поговорити.

— Про що говорити? Хіба нашою зустріччю не все сказано? Ти не там поставив крапку над «і»?

— То було вперше і, гадаю, востаннє... Та ще в такій обстановці... Я так далі не можу...

— Гаразд. Стіл поміняємо на ліжко чи диван...

— Ти що — з мене знущаєшся? — крикнув у телефон.

— Хто кого шукав? — запитала вона. — Ти мене чи я тебе?

— Ммм, — він щось промуркотів, роздумуючи.

Роксана не дала часу на роздуми:

— Тоді гуд бай, Вітольде... Мерсі, арівідерчі! — вона вимкнула телефон...

Він зовсім розгубився. «Що ж тепер? Він її більше ніколи не зустріне? Але ще не все сказано. Він не хотів їй казати тих слів — «востаннє». Вони самі по собі зірвалися з язика. Як я міг? Я ж виробляю стільки років у собі характер. Характер стриманості. Характер спокою. Олімпійський характер, — картав він сам себе. — Я гадав, що я вже виробив у собі цей характер. І мене знову підводять емоції. Вони біжать попереду тверезості і розуму. Це неприпустимо. Особливо мені».

Пошукав на дисплеї останній номер телефонного дзвінка. Це мав бути номер Роксани. Мобільник зафіксував його на голубому квадратику апарата. Він натиснув на «виклик» і прислухався до ритмічних дзвінків мобільника. Роксана не відповідала.

Ну й чорт з нею. Так, може, буде й краще... Але що тепер я скажу дружині?!

Він згадав останню розмову з Альбіною.

— Я надалі цього не терпітиму. Я заберу дитину і пішов ти під три чорти зі своїми шлюхами... Це вже переходить усякі межі...

Він не захищався. Мовчки пив каву і вдавав, що почитує в газеті останні новини. Йому не було чим крити. Вітольд ніколи не міг і подумати, що Роксана таким вихором увірветься в його загалом спокійне сімейне життя. І як цунамі, що зароджується далеко від головних подій, пронесеться над його будинком, увірветься крізь вікна і двері в його дім і розкидає все підряд, що тільки потрапить під цей шалений-шалений шквал. Альбіна кидала об підлогу дорогі вази з квітами і без квітів, тарілки сувенірні