Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Я знайшла халат у своїй кімнаті, на підлозі біля ванної. Тобто, я пройшла через неї, щоб потрапити до Крістофа. Можливо, я просто пішла в туалет і переплутала двері... Не розумію, чому в голові такий туман, наче я була п'яною? Я швидко зробила всі ранкові процедури, одяглася, і пішла на кухню, готувати сніданок. Сьогодні знахабніла – зробила їжу і для себе. 

– Нарешті, - усміхнувся Крістоф, коли прийшов снідати, і побачив другу порцію на столі. – Вирішили, що здоров'я головніше за впертість?

– Просто хочу їсти, - тихо відповіла я, ніби відчувала якусь провину. Але за що? – Вибачте, якщо це було зайвим. Я можу поїсти, коли ви поїдете.

– Це не зайве, а необхідне. Пообіцяйте, що так буде щодня. І в ідеалі... - Крістоф замовкнув, напружено подивившись на мене, і гучно проковтнув. – В ідеалі, якщо все буде повністю так, як сьогодні. Щодня.

– Я не зовсім розумію вас, - насправді, я майже зрозуміла, але це все звучить неоднозначно, і він має повністю проговорити – що саме він хоче від мене.

– Мені сподобалася ваша витівка. Не знав, що ви настільки розкута, - його голос був впевненим і холодним, наче ці слова для нього механічні і пусті, але очі... В погляді Крістофа майорила розгубленість, ніби в підлітка. – Ранок з вами в одному ліжку – окрема насолода. Я не виспався, але якось навіть байдуже. Це було цікаво.

– Ні, таких витівок щодня не буде.

– Визначимо особливий графік? - посміхнувся він краєчком губ.

– Ні, цього не буде ніколи. Принаймні, я намагатимусь контролювати себе, бо, здається, це дійсно я прийшла до вас, а не ви мене забрали, - сором'язливо подивилася я у вічі Крістофа, який стримував посиішку. Що саме йому здалося кумедним? Те, що я принижуюся перед ним? – Я випадково... Не знаю як так вийшло. Вибачте, я дарма на вас накричала. 

– Ваше тіло краще розуміє, чого ви потребуєте, і намагається допомогти вам під час сну, - поблажливо похитав головою Крістоф, доїв і знову подивився на мене. – Гарного дня, Софі. До вечора. Намагатимусь не збожеволіти, згадуючи ваші мурашки.

Шері вкотре змусив мене зніяковіти, і не збираючись чекати на мою відповідь, просто встав з-за столу, і пішов з дому. Трахати інших жінок. З кожним днем ця думка обурювала мене все більше, бо як йому не соромно? Як він так може? Але це така наївність з мого боку...

Згадала, що ми з Полем так і не домовилися про дату і місце побачення. Подивлюся, скільки сьогодні буде справ, і якщо буду вільна – завітаю до кав'ярні. 

Звільнилася після обіду. Поки збиралася, подзвонила мама. Спочатку обурювалася, гримаючи в слухавку, а потім трохи охолола, і навіть проявила цікавість до моєї нової роботи.

– Тобто ти працюєш в будинку заможної родини?

– Саме так. Заробіток великий. Мені вистачить на навчання. 

– Божевілля якесь... А навіщо там жити? - приречено зітхнула мама.

– Так зручніше. Господар дуже рано їде на роботу, і я маю приготувати йому сніданок до шостої. 

– А діти в них є?

– Немає, це самотня пара, - невпевнено збрехала я, намагаючись не видати себе.

Так я збрехала щодо пари, бо якщо б сказала мамі про самотнього чоловіка, то сталася б катастрофа, яка закінчилася б моїм поверненням додому. Мама відносно примирилася з моїми імпульсивними рішеннями, надавши ще один шанс проявити самостійність. Цікаво, якої думки тато? Чи примирилася я з ним автоматично?

У кав'ярні одразу ж побачила Назі, і вирішила привітати її з весіллям, бо ми ще не бачилися після цього.

– Вітаю, Назі. Як минув медовий місяць? - я присіла за стійку, і Назі широко посміхнулася.

– Чудово! Ми з Марком майже не вилазили з номера, але в нас був чудовий вид з вікна, тому не страшно, - випалила вона, і одразу збентежилася, наче сказала зайвого. Так, ми не розмовляли з нею на надто інтимні теми. – Ти як? Пліткарка Поль сказав, що тебе звільнили з готелю.

– Так, мій керівник вирішив, що відмова в сексі чудовий привід зіпсувати людині кар'єру.

– Мерзотник. І куди ти тепер? Станеш вчителькою на радість батькам?

– Я втекла з дому, - відповіла я, ошелешивши дівчину.

– Отакої, - в один голос сказали Назі і Поль, який виник нізвідки, та приєднався до нашого базікання.

– Але нічого... З батьками я вже примирилася, - додала я. – Принаймні, з мамою. В мене тепер нова робота. Працюю вдома у одного чоловіка.

– Стривай, стривай, стривай... В того татусика? - ошелешено спитав Поль, змусивши мене запалати зсередини від сорому. Чому цей бариста такий кмітливий? 

– Чому татусика? - обурилася я, наче школярка. – Так, в того чоловіка, якого ти тоді бачив в кав'ярні, але він не татусик, а мій бос. 

– Так, він твій бос, який тебе хоче, - впевнено сказав Поль, наче бачив людей наскрізь і не міг помилятися. 

– З чого ти взяв? 

– З того, що бачив на власні очі. Погляди, дотики , відстань... Мабуть, запропонував тобі роботу, щоб вкласти потім по горизонталі. От побачиш, - Поль досвідчений не за віком. Аж смішно.

"От побачиш"... Та що мені бачити? Мені вистачило ранкових подій, щоб зрозуміти, чого прагне Крістоф, хоч він казав зовсім про інше до цього. Але я не скажу про свої думки і бажання Полю.

– Поль, припини, - втрутилася Назі, заступившись за мене. 

– Назі, так кумедно це чути від тебе, - усміхнувся Поль, хитаючи головою. – Марк теж зовсім тебе не хотів, ви не були разом, не спали, не зустрічались, але якимось чином вже одружилися.

– Замовкни! - цокнула Назі. – Марк не запрошував мене персонально на роботу, хоч ми і познайомилися до того, як він придбав кав'ярню. А ще, Поль, тебе не стосується, чому в нас так вийшло. 

– Він придбав кав'ярню заради тебе, - не вгамовувався бариста.

– Ти зовсім зухвалий став зі своєю цікавістю, - пробухтіла Назі, і протягнула мене за руку. – Софі, пішли сядемо десь подалі від нього.

Ми пішли до столика біля вікна, і поки людей майже не було, Назі сиділа зі мною.