Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Його погляд проходиться по моїх голих ногах, на секунду зупинившись в області талії, по грудях, і завмирає на губах. Не дивлячись на те, що з залу доносяться звуки музики, я майже чую, як він важко дихає. Від цього щоки починають горіти.

А коли наші погляди перетинаються — майже задихаюся. Все тіло починає тремтіти. Колишнього  холоду зовсім немає. Шкіра палає, не вистачає повітря, і я важко ковтаю клубок, який став у горлі.

Давид безшумно підіймається з крісла. Він схожий на хижака. Великий, грізний і до неможливого гарний. Робить крок у мій бік, і мені б зараз тікати, але я не можу. Просто стою, як вкопана, і милуюся ним.

Дощ намочив його сорочку, яка зараз показує у всій красі накачані груди, масивні плечі та рівні кубики на животі. Наче з обкладинки.

Фантазії розвіюються, коли у двері кабінету стукають, і мій сором нагадує про себе.

— Так, — тихо вимовляє Давид і дивиться на двері.

— Доброго дня.

У кімнату заходить невисока жінка. Років за п'ятдесят. За формою визначаю, що працює на кухні. Повненька, сивувате волосся заплетене в гульку, а на світлому обличчі легка усмішка. Чимось нагадує мені Марію... І я усміхаюся їй у відповідь.

— Ніно Юхимівно, почастуйте нашу гостю. Мені треба переодягнутися, — спокійно говорить чоловік і, проходячи повз мене, зникає у кімнаті, з якої недавно вийшла я.

— Будь ласка, пригощайтеся, — киває до мене жінка.

І розкладає на столик біля крісел дві чашки на білосніжних тарілках, високий чайник і маленьку цукерницю. А поруч кладе тарілку з тістечками.

— Така злива. Напевно, ви геть змерзли, — вона дивиться на мене добрими очима. Проходиться поглядом по голих ногах і відкриває рота від здивування.

— Боже, ви ж босі. Зараз я… швидко.

Не встигаю нічого сказати, як жінка вибігає з кабінету.

Ну, так. Довелося вийти босоніж. Кеди ж геть мокрі. Не буду ж я їх взувати. Але мені зовсім не холодно, як не дивно.

Якщо вже мене залишили саму, вирішую випити чаю. Сідаю в крісло, наливаю гарячий, запашний напій у чашку, і в кімнаті знову з'являється Ніна Юхимівна.

— Ось, мила. Одягніть, — жінка підсовує мені теплі білі капці. Сказати, що я здивована — нічого не сказати.

— Вони нові. Справді, — виправдовується вона, і мені стає ще більш ніяково. 

— Дякую гарно.... Я просто не очікувала.

Ніна Юхимівна усміхається у відповідь.

— Якщо щось знадобиться, то ви тільки покличте, — каже вона і йде до дверей.

— А Давид... Нестерович — власник цього ресторану?

Напевно, не варто таке питати в робітників закладу, але мені так цікаво.

— Раніше був співвласником. Але зараз тут керує тільки він, — пояснює жінка.

— Дякую...

Вона йде, а мені стає соромно. Я сиджу в кабінеті чоловіка. У його одязі. І зовсім не знаю, хто він...

Напевно, мені час тікати, поки Давид не вийшов. Озираюся в пошуках рюкзака, який знаходжу біля крісла. Витягую телефон, щоб викликати таксі, але він вимкнений і мокрий. Не дивно...

— Тікаєш?  — підстрибую на кріслі від несподіванки.

Повертаюсь і бачу, як до мене йде Давид. Він переодягнувся, але волосся все ще мокре. А от ноги босі, як і в мене нещодавно.

— Я просто… Телефон вимкнувся, — показую гаджет і кладу його на стіл. — Зігрієшся, і я тебе відвезу до бібліотеки.

Він підходить і сідає в крісло поруч. Наливає собі чай і поважно вміщається, відкидаючи голову назад.

Його образ наче притягує мене. А шум дощу робить атмосферу загадковою. Дивлюся на чоловіка, як заворожена, як раптом він здіймає очі, і ми перетинаємося поглядами. Не вперше відчуваю це тремтіння, бажання. У животі скручується пружина, і хочеться звести ноги, тому що внизу все палає. Серце пропускає удар, коли Давид нахиляється ближче.

Майже відчуваю, як розглядає моє обличчя. Очі, губи, які відразу пересихають, і я мимоволі проводжу по них язиком. Чоловік втягує повітря і спускає очі до моєї шиї, грудей. Здається, він одразу бачить, як стирчать набухлі соски, і щоки починають палати. На його губах з'являється ледь помітна усмішка, і зникає одразу, як погляд спускається нижче.

Мої голі ноги починають тремтіти, а в трусиках відчуваю вологу. Я збуджена настільки, що на тілі проступає піт. А він мене навіть не торкнувся.

Від цього стає соромно, і я швидко стараюся стягнути толстовку нижче, не дивлячись більше в його очі.

— Я не хочу, щоб ти зустрічалася з моїм братом, — тихо вимовляє чоловік. чим змушує мене завмерти.

Я хотіла розповісти, що вирішила розстатися з Ярославом, але не встигаю...

— Ви не підходите одне одному, — чоловік дивиться прямо перед собою, а я намагаюся зрозуміти, до чого він веде.

— Чому ж не підходимо? — питаю зовсім тихо. 

— Тобі потрібен хлопець, не схожий на мого брата. 

— А на кого ж він має бути схожим, по-вашому?