Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Це завдаток, – нарешті сказала вона. – Я повернуся.

І вийшла. Перед очима все плило. Вона віддала багато своєї сили тому хлопцю, вона була так виснажена за останній час… Але виходячи, Рута ще почула, як Богдан сказав матері:

– Яка дивна дівчина. Чи хтось збагнув чого таки вона хтіла?

Сказав без заїкання, голосно, що аж батько Йван відірвався від роботи, із подивом глянувши на сина.

Утома підбиралася до горлянки, душила. Треба було бодай щось з'їсти, щоби поновити запас своєї життєвої сили, тож Рута зайшла в першу-ліпшу корчму.

У корчмі було людно. Шинкарка виявилася ще рудішою за Руту, і – до того ж – удвічі товщою за неї, із пласким обличчям та тяжкими обвислими грудьми, дещо схожою на ропуху.

«І як вона пересувається між столами?» – ця думка несподіваним чином майнула в голові в дівчини, коли шинкарка поверталася до шинквасу.

– Можна води.

– Вдома воду пий. А тут бери пиво або квас.

– Тоді квасу.

– Є хлібний, є грушевий, – ніби собі під ніс пробуркотіла ропуха.

– Так, – згідно кивнула Рута, кліпаючи пустими очима.

Шинкарка знизала плечима й налила два кухлі різного. Рута ж взяла найближчий, сіла на першу-ліпшу лаву й залпом випила. Лише тоді до неї потроху почала повертатися свідомість.

– Справді блаженна, – почула вона за своєю спиною та подумки всміхнулася.

Схоже, час було переходити на лікування травами, бо це цілительство відіймало в неї дедалі більше сил. Вона досі до кінця не розуміла свого сьогоднішнього вчинку – вона ж хотіла бодай один день відпочити від виснажливої роботи, від тяжкого заробляння грошей для здійснення плану помсти. Труснувши головою, ніби відкидаючи від себе думки, які поки не готова була прийняти, вона швидко звелася, кинула шинкарці мідяка й вийшла. Але просто в дверях зіштовхнулася з Захаром. Той до болі вчепився в її руку. Потім дурнувато посміхнувся й відпустив, наче ошпарений.

– Захаре, все гаразд?

Але Рута й сама бачила, що не все.

Молодцюватий, веселий Захар зараз стояв перед нею з опущеними плечима. Шия ніби зовсім зникла за похиленою головою й покірно згорбленою спиною. Хлопець потупив погляд, а потім зненацька знову вчепився в Рутину руку, дивлячись на неї, ніби вірний пес на господиню.

– Руто, королівно моя, благаю, візьми мене собі за чоловіка!

Рута відсторонилася. Їй зробилося ніяково. І страшно. Це все відбувалося на очах у людей. І це все було… неправильно, неприродно, несправжньо. Голос Захара був чужим, підробленим.

А той уже стояв на колінах:

– Не відвертайся від мене, зоренько ясная! Я не переживу й миті розлуки з тобою!

Аж раптом його погляд зробився осмисленим. Голос Захара перетворився на шепіт, але це був його голос. Чутно лиш для неї, із округленими від жаху очима, він проговорив:

– Вижени із мене біса! Вижени, відьмо!.. – і тут таки його рот знову розплився в дурнуватій блаженній посмішці.

Відвернувшись від нього, Рута вже ледь не бігла по запиленій бруківці вулиці, проскакуючи просто перед конями й возами, щоб Захар нарешті згубив її з виду. Аж раптом вона побачила Килину. Та стояла біля розчинених дверей пекарні і вся виглядала так солодко, ніби сама була медовим коржиком.

– Ти його що, приворожила до мене, лярво?! – ледь не вчепилася їй в коралове намисто Рута.

– Чи ж ти не рада? О, може, я причарувала не того, – трохи відсторонюючись підморгнула Килина.

– О, облиш!

– Ти не зводила з нього очей, ти чіплялася за кожне його слово, цілувала його, а він тебе не хотів. А тепер цей парубок ледь не в рот тобі зазирає! Так чи не так? – кивнула вона на хлопця, що стояв поодаль і дивився на Руту, блаженно посміхаючись, як уміють лише безнадійно закохані. – А знадобилась лише краплинка твоєї крові та й годі. Досить було попросити одного з твоїх хворих обійняти тебе й ненароком уколоти голкою. Можна було б мені й подякувати…

– Це ж не любов, а якесь… божевілля! Це не справжнє!

– Не справжнє – це коли стара діва прокидається в своєму ліжку одна! – відрізала Килина. – Та це ж чудесно, схаменися! Такий ніколи на іншу молодицю й не гляне, зайвої чарки не вип'є, дров нарубає, хату протопить…

– Із таким буде так весело, що захочеться повіситись…

– А тобі навіщо, щоб було весело? Для веселощів ти знайдеш собі інших, а цей – лише для сім'ї. У сім'ї не має бути весело, має бути надійно.

– І звідкіля ти така розумна взялась! Відверни його. Розчаруй.

– Що? Оце вже ні!

– Прошу тебе, дуже! – вчепилася в відьму Рута.

– Я… я не вмію, – нарешті вимовила Килина, підбираючи губи.

– Як, не вмієш?! Горе, а не відьма! – плюнула на землю перед Килиною дівчина. – А… щоб тобі добре було!

Розвернувшись, Рута підійшла до Захара та суворо наказала йому не ходити за нею, а далі швидко попрямувала просто додому. Дві думки крутилися в неї в голові, намагаючись ужитися разом. Одна була про те, як чудово, що в неї нарешті буде хтось….

– Та-ак, приворотні зілля… – Рута перегорнула чергову сторінку Никодимової книги.

Сутеніло, тож у його бідняцькій хаті зробилося вже зовсім темно.

– Знайшла щось? Геть не пам'ятаю, чи записував які відвороти… – сказав він, підносячи дівчині каганець. – Зовсім старим став, забуваю, дитя…

– Нічого, – заспокоїла Рута отця Никодима, і навмисно веселим голосом сповістила: – Тут стільки всього цікавого! Такі гарні лікарські зілля! Ось бодай це, від жовтухи: візьми…

У двері постукали. Парадно вбраний і усміхнений, зайшов Олесь.

– Знав, що тебе тут знайду! – обійняв Руту за стан він, змикаючи руки в неї за спиною.

Та зневажливо відсахнулася.

– А що це за один, стовбичить під вашою хатою, отче?

Старий глянув через розмите скло шибки та все ж зміг розгледіти постать. Здогадатися було не важко.

– Невже він уже тут? – важко зітхнула Рута.

Отець ствердно кивнув.

Рута сіла на піл[20] і тихо застогнала.

– Два дні вже…

– Та що в вас тут за новини? – продовжив допитуватися Олесь.

– Це хлопець, Захар… Його до мене… приворожили.

– Приворожили?! – Олесь голосно розсміявся й усівся поруч із дівчиною.

Таємничим голосом він продовжив:

– Та зізнайся, відьмо, сама ж і приворожила, чи ж ні?

Лікоть Рути боляче врізався Олесю в живіт.

– То все та клята Килина! Чорти б її