Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

– Тихіше, дитино! Нечистого не клич, сам прийде… – кинув старець.

– Тю, а чого ж ти не рада? Він нівроку такий, саме тобі під стать, прителепкуватий трохи – стоїть собі, бурмоче щось під ніс, усміхається сам до себе….

Рута закрила обличчя руками.

– Як же мені його відвернути? Отець Никодим каже, що в його книзі може таке бути. Але там стільки всіляких замовлянь, що він уже й забув, де що, – показала на товстелезну книгу Рута. – До мене вже сьогодні його Федя приходила. Ледь не на колінах благала Захара відпустити. Очі виплакані від сліз, ніби й не стало тих очей…

– А ти не можеш?

Рута лише похитала головою.

– То, може й не треба? – підморгнув Олесь, знову обіймаючи. Цього разу за плечі. – А що, як ти попросиш його зібрати ватагу. Таких міцних хлопців, що пішли б служити мені. Тобто, нам. Звісно, що за гроші… Він усіх тутешніх знає, зможе таємно розпитати та й зібрати міцних хлопаків. Чи він від кохання геть несповна розуму?

– Недобре це, – сказав отець Никодим. – Зле його хворобою користуватися.

– Та я ж як ліпше хочу! Щоб він тут задарма не тинявся та пліток сусідам не давав, хай би пішов і до справи якої взявся, розвіявся. Може, у нього в голові й само по собі прояснилося б…

– Думаєш, він мене в цьому послухає?

– Він же закоханий песик, він зробить усе, щоб тобі догодити.

– Ну, додому він іти відмовляється. Каже, стерегтиме мене вдень і вночі, навіть якщо я йому й руки не подам, – опустила плечі дівчина. – Але якщо я попрошу про допомогу…

Олесь весело підморгнув, відвертаючи Руту від суворого обличчя отця Никодима.

– Хоч би вже тут, бідолаха, не стовбичив, – сказала вона, устаючи до дверей.

Увечері вони сиділи за столом у Рутиній хаті. Воскова свічка тихенько потріскувала. Їй підспівували дрова в грубі. Голова Рути безвольно лежала на книзі.

Олесь налив ще по одній чарці оковитої.

– Уставай, відьмо! Вип'ємо за твій успіх! Нумо, не тужи! Якщо отець Никодим сказав, що в книзі є відворот, то ти його знайдеш. Будьмо!

Вони випили. Заїли житнім хлібом і ковбасою, яку Олесь приніс із панського столу. Це була перша їжа, яку він узагалі приніс за весь час їхньої мандрівки. Це був перший раз за два дні, коли він прийшов її провідати після того, як переселився до хрещеного.

І усі два довгих, нескінченно довгих дні Рута мучилася. Нав'язливою любов'ю Захара й нав'язливими думками «як там Олесь», «чому він не приходить» і «чи думає він про мене».

А зараз він прийшов. Такий нестерпний і такий рідний. Прикусивши нижню губу, Рута мовчки дивилася на нього. Світло свічки кидало тіні, мерехтіло, а горілка в голові нарешті відпускала всі тривоги.

– Чого витріщаєшся, наче вперше бачиш? Зізнайся, просто ти від мене з першого погляду млієш, але надто пихата, щоб у цьому зізнатися.

– Здався ти мені! Як глухому сопілка, – оговталася дівчина, скидаючи з очей ману. – Очі лиш у тебе хороші.

– Хороші, кажеш? Гарні, правда ж! – молодцювато відкинув русяве пасмо з лоба він. – Та я й увесь нівроку вдався!

– Не набивай собі ціну, не в красі річ, – насмішкувато перебила його Рута. – Ти ж худий, мов гілляка, на тебе навіть дивитися без жалю не можна, нагодувати одразу хочеться! Просто є в тобі щось… Щось хороше в твоїх очах. Може, всередині тебе все ж зачаїлася добра людина, і вона чекає свого часу, щоб показати себе? Утім, не важливо. Ти забарився. Тобі вже час…

– Мені вже час, – несподівано покірно погодився Олесь, і за мить за ним не лишилося й сліду.

Лише запах ще трохи затримався в повітрі та разом з першим протягом вилетів у сіни. Його запах.

Сонячне проміння пробивалося крізь шибку. Рута затулилася від нього рукою, але воно було невблаганне.

Нестерпно боліла голова – не так від випитої біленької, як від безсонної ночі. До самого ранку дівчина палила свічки та марно шукала відворот, аж доки не прочитала всю книгу. Проспавши якусь годинку, тепер вона мала йти за травами для своїх хворих.

– Ти ж відьма, – сказала вона до себе, сповзаючи з полу, – могла б хоч підлікувати сама себе.

Напившись учорашнього відвару з гречаним медом і ще раз тужливо поглянувши на отцеву книгу, Рута заходилася чесати косу. Великий жмут волосся лишився на гребні. Відьма швиденько вкинула його в грубку, щоб згорів і не дістався воронам чи лихим людям. Нігті теж зробилися ламкими. Під ними чорними смужками виднівся бруд, який уже не вимивався.

Раптом у двері постукали.

– Хто там, ні світ ні зоря! – зовсім не привітно гримнула вона.

Двері розчинилися.

– Це я, Захарій, зоренько моя!

– Ти? – прикрила свою тонку сорочку рядниною Рута. – Що ж тобі не спиться о такій порі?

– Я виконав твоє прохання, княгине моя! Я зібрав ватагу з півтора тузеня[21] хлопців. І я сам очолю цей загін, щоб оберігати тебе в дорозі, бути поруч, прибігати до тебе за найменшим твоїм окриком…

– Ой, тихіше, не кричи, – взялася за скроні дівчина. – Голова розколюється. Молодець! Іди тепер додому спати, а ввечері прийдеш, я тебе вечерею нагодую!

– Стій! – зненацька спохватилася вона, коли Захар уже був на порозі. – Іди ліпше зараз знайди пана Олеся Чернецького й потайки йому про свою ватагу розкажи. Слухайся його наказів, ніби то мої слова. Зрозумів, га?

– Так, моя ясна панночко!

Рута полегко зачинила двері, маючи єдине бажання – повернутися назад до ще теплої постелі, але натомість спинилася біля мисника, де стояв глечик з водою. Умиваючи обличчя, вона мимоволі поглянула на покуть із єдиною іконою – Богородицею з малюком Ісусом на руках. Немовля тримало книгу. Книгу! Руту ніби блискавкою вдарило – і як вона раніше не здогадалася!

Піднявшись навшпиньки вона дотягнулася до запиленої дерев'яної балки й зняла з неї ікону. Рута пам'ятала, як її язичниця-мама берегла цю ікону, і як не дозволяла ставити на покуть жодної іншої. Мама називала Богоматір Матінкою-Землею та часто знімала її з балки, ніби для того, щоб протерти пилюку.

Як дівчина й думала, малюнок був нанесений не просто на тонку дерев'яну дощечку, а на скриньку, усередині якої щось торохтіло.

– Лишень би шашіль не сточила… – мовила до себе вона, відкриваючи дверцята.

Книга в її руках мало не розсипалася. Але її можна було гортати й читати!

– Дякую тобі, мамо! – підвела догори вологі очі