Читати книгу - "Краєвиди підглядника, Богдан Миколайович Бойчук"

— Вибачте, але це мешкання — не для мене, — промовив я з притиском.

— Я приготувала його саме для вас.

— Я не почуватимуся добре в такому мешканні, й чим платитиму за таку розкіш?

— Заплатите мені все разом вкінці, як ваші попередники.

— Самогубством?

— Це лише одна з можливостей, — сказала спокійно.

— А є ще інші можливості?

— Є, — відповіла коротко і вийшла.

Я забрав з авта свої речі й заніс нагору. Розвісив у шафі костюми, розклав по шухлядах сорочки та білизну, а декілька книжок, які привіз із собою, поклав на столик при ліжку. Насправді, я мав велику бібліотеку, але тримав її у своєму бюро в планетарії. Тоді вирішив вийти надвір і пройтися парком до Клойстера, щоб трохи заспокоїтися.

Вийшовши на коридорчик, не міг не помітити, що скляні двері й стіна напроти мого помешкання були зовсім нові. Мене потягнуло туди, мов магнітом. Крізь скляну стіну я побачив велику лазничку, облицьовану кахлями з модерними візерунками та вистелену килимами. Двері, що були зліва від стіни, вели, очевидно, до спальні. Я заглянув і туди, але не встиг як слід роздивитися, бо раптом відчув на собі чийсь погляд. Я різко обернувся, і мій зір зустрівся із глумливими очима Джуліани. Вона чудово розуміла всі мої слабості, і саме це мене найбільше тривожило й одночасно тягнуло до неї. Я відчував, що між нами зачиналася якась небезпечна гра.

Я перейшов парк Форт Трайон і опинився під Клойстером. Всюди барвисто буяли кущі та квіти, по мурах і по узбіччі гори спливала соковита зелень, а гарно зодягнені жінки купали лиця й рамена в теплому сонячному світлі. Я зайшов досередини. Прохолода келій, старовинні картини святих та григоріанські напіви виповнювали мене спокоєм. Відзискавши душевну гармонію, я пішов назад додому. Коли підіймався сходами нагору, почув іронічний голос Джуліани, і моя внутрішня злагода розбилася на дрібні друзки.

— Чого ви шукали в Клойстері?

— А звідки ви знаєте, де я був?

— Відтепер я все про вас знатиму.

— Значить, будете підглядати.

— Чом би й ні? В мене очі не згірші за ваші.

— Далеко ліпші! Я не зміг би прозирнути звідси аж до Клойстера.

— Я проходжалася позаду за вами, оскільки ви не запросили мене пройтися з вами.

— Вибачте. Мені не прийшло на думку, що ви хотіли б пройтися зі мною.

— Але ви не відповіли на моє питання. Що ви шукали в Клойстері?

— Може, відчуття вічного.

— Ви не того роду людина. Мені здається, що ваша вічність починається й кінчається на голій жінці.

— А чи не здається вам, що ви надто спрощуєте мене?

— Це також можливо. А, може, ви шукали сховку між святими? — перейшла на в'їдливий тон.

— Від чого?

— Від мене, зрозуміло.

— Це вже правдоподібніше, — кинув я напівіронічно й напівроздратовано і пішов до своєї кімнати.

З доїздом на роботу не виникало ніяких проблем, я сідав у метро на Форт Вашінґтон, на лінії А, й доїздив до 81-ї вулиці, прямо під планетарій. Джуліана запропонувала одного разу свого шофера, який міг би возити мене на роботу, та я категорично відмовився, бо не хотів бути ще більше залежний від неї. Сидів на роботі до пізньої ночі, щоб якнайменше зустрічатися зі своєю господинею.

Вона очевидно розуміла моє непевне становище в неї і з нею, тому й зникла з дому на кілька тижнів, щоб дати мені нагоду освоїтися. Спочатку я справді відчув відпруження, але після одного тижня її відсутности усвідомив раптом, що почав тужити за нею. Це було найдивніше для мене. Я ніяк не міг збагнути цього дивного почуття.

У п'ятницю був особливо гарний весняний день, і я вийшов із праці раніше, ніж звичайно. Поїхав собі на Ґрінич Віллідж, повештався вулицями й нарешті зайшов до того ресторану, де працювала Джінні. Побачивши мене, вона відразу підбігла, кинулася мені на шию й поцілувала в уста.

— Марко! Як ти схуд!

— Це, мабуть, через любовні переживання… — пожартував я.

— Що, знову безнадійно закохався?

— Як ти сама знаєш, кожне моє кохання безнадійне.

Вона щиро розсміялася:

— Сідай коло свого столика в кутку.

— Але я вже не студент, можу платити.

— Приємно почути.

— А ти, Джінні, виглядаєш, як завжди, красиво.

— Я вже маю трирічну донечку!

— Вітаю! У тебе все гаразд?

— О, так! Мій чоловік працює столяром, я підробляю в ресторані, — так і живемо. Але вибач, я мушу підійти до отого столика.

Я повечеряв, розплатився, а коли виходив, Джінні знов підбігла до мене попрощатися.

— Бажаю тобі успіху, Марку!

— Успіх, особливо в коханні, не зашкодив би мені, — пожартував я.

— Ти натрапиш на правильну жінку, побачиш! Так, як я натрапила на свого хлопця.

— Добраніч, Джінні, ти мене трохи розрадила.

— Бай, бай, Марку!

Коли опівночі я приїхав додому, Джуліана чекала на мене у вітальні внизу. Вона була люта.

— Добривечір! — привітався я, зрадівши її поверненню.

Джуліана не відповіла. Я здвигнув плечима й подався сходами нагору.

— Чому ви зраджуєте мене! — вигукнула голосно й роздратовано.

Я обернувся:

— Що ви маєте на думці?

— Ви стрічалися сьогодні з жінкою.

Я остовпів. Не міг кроку ступити далі. Вона таки стежить за мною.

— Це не зовсім так, — промовив я гугняво. — А якби й був з якоюсь жінкою, то що? Яка тут зрада? Між нами нічого немає. Ви ненавидите мене.

— Ненависть також вимагає вірности. Ви належите мені. До кінця!

— До якого й чийого кінця? Мого чи вашого? Хто це буде визначати?

— Ви!

Я знизав плечима й пішов нагору.

Через кілька днів я побачив її в місячному світлі з молодим хлопчиною на лавочці між деревами. Я не мав сумніву, що все це було розігруване для мене. Я вимкнув у спальні світло, вийшов на балкон, сів у крісло і спостерігав за ними. Я усвідомлював, що добровільно ліз у пастку, яку вона наставила мені, але не мав достатньої сили волі перемогти себе. її темна душа, мов провалля, вабила мене в зловісну глибину, і я йшов туди, немов у смерть.

Хлопець був стрункий, високий, з ніжними, майже дитячими, рисами обличчя й ясним кучерявим волоссям. Особливо гарні були