Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

— Та то я просто жалкую, що замість віднайти у родині кота-інваліда, довелося самому цукровий діабет заводити, — тим часом неприємно посміхнувся сусід по купе, бо митник озирнувся на Сергія, забувши про потертого життям чолов’ягу передпенсійного віку.

— Ваші документи?

— Ось, — простягнув Сергій. — А ось і головний пацієнт, — відкривши переноску він з посмішкою показав Ефіру. Та граційно вистрибнула на руки хазяїна, кокетливо поглядаючи на митника.

— От-от, подивіться. Ну і яка з неї інвалідка? Ухилянтка стовідсоткова! То вона точно на якусь виставку зібралася чи шопінг! — продовжував уїдливо коментувати «діабетик».

Митник подивився документи, окинув уважним поглядом Сергія, зупинився на прикритому штанами протезі.

— Красуня, але висновок медика я не уповноважений спростувати. Особливо, що до необхідності належного супроводу, —  митник змовниць підморгнув Сергію і круто розвернувся до його сусіда по купе, що вже розслаблено розвалився на сидінні. — Там питань немає. А от вам доведеться пройти з нами для уточнення інформації.

— Як це немає? Це ж повна дурня! З такою фількіною грамотою можуть випустити хіба що якогось депутата!

— Тут вже я вирішую чия грамота фількіна, — хмикнув митник, — пройдімо зі мною, пане.

— Куди? Чому? У мене все законно! Я всі документи надав! Маю повне право на перетин кордону! — той підскочив округливши очі.

— Так, так звичайно, але потрібна ще одна невеличка додаткова перевірка. Втім, якщо пан проти, можу викликати наряд і вас знімуть з потяга, — байдуже знизав плечима митник полишаючи купе.

—Та що ж ви за люди такі…— невдоволено бурмочучи піднявся «діабетик» та поспіхом попрямував за ним. — Чекай! Та йду я вже!

Сергій провів його задумливим поглядом та спіймав себе на тому, що намагається не розсміятися. Кажуть, зловтішатися погано, але часом просто неможливо втриматися.

Сусід повернувся перед самим відправленням потяга, набундючено зиркнув на Сергія, мовчки влігся на свою полицю і більше жодного слова до кінця дороги не промовив. Щось, мабуть, перевірка пройшла не так гладко, як він очікував.

 Рівномірний стук коліс, польська митниця, знову дорога, вокзал, метро, аеропорт. Дивно було дивитися на розслаблених людей, що чули про війну лише в новинах, веселу молодь, ряди цивільних літаків… Шалено хотілося побачити все це в Україні… Щоб знову можна було, як і раніше, вилетіти просто з Києва, а найскладнішим для перетину кордону було оформлення паспорта Ефіри.

Посадка в літак, залиті яскравим освітленням міста Європи з висоти пташиного польоту, блідий місяць в серпанку хмар. І відчуття нереальності від стрімкого переходу з військових реалій до безтурботного миру.

Родос зустрів Сергія теплим повітрям та передранковою темрявою. Ілона, родичка Діда, чекала на виході з паспортного контролю. Привіталася, з цікавістю поглянула на Ефіру, але дозволила собі тільки комплімент щодо її краси, довезла їх до готелю, організувала поселення, видала роздруківку з усіма потрібними контактами, повідомила про запланований на наступний день візит до реабілітолога та полишила відпочивати. І це було  найкраще, що ця чарівна пані могла зробити. Сергію дуже не хотілося отримати няньку. Він навіть рідній мамі цю роль не дозволив на себе прийняти.

 Готель виявився невеликим, можна навіть сказати маленьким, затишним та дійсно, як і обіцяв Дід, малолюдним. Не те щоб Сергій не любив людей, але з сумом розумів, що щасливі часи, коли він міг безтурботно радіти життю та тусити до ранку в компанії малознайомих персон, полишилася далеко позаду. Дуже далеко. Тут би якось вгамувати почуття провини, тільки за те, що виїхав з країни.

Акуратний двомісний номер мав балкон з якого відкривався вид на охайне зелене подвір’я готелю, молодий оливковий гай та Егейське море. В синій далечині виднілися далекі острови. Сергій задумливо оглянув краєвид, випустив Ефіру з переноски, відстібнув протез та втомлено розтягнувся на ліжку. Кішка акуратно обійшла приміщення, вийшла на балкон, діловитим поглядом оцінила територію, провела уважним поглядом літак, що злітав з острова.

— Відпочиваємо Ефіро, пізніше підемо з’ясовувати, що тут є цікавого. Але врахуй, це цивілізована Європа де полювання дозволено хіба що диким хижакам, та й то не факт.

Кішка повернулася, критично подивилася на чоловіка

— Так, я пам’ятаю, що ти хижак і точно знаю, що не дикий.

Ефіра муркнула застрибнула на ліжко, вклалася йому під бік.

— Правильне рішення… — посміхнувся Сергій втомлено заплющуючи очі.

Ірада

Перший день свята пройшов чудово, попри те, що Ірада з Бохлейном на те свято знову спізнилися. Ірада отримала багато незабутніх вражень, прекрасно розважилася, познайомилася з великою кількістю цікавих та потрібних осіб, серед яких був навіть Камалакша — один з принців Ар’яварти! Під час знайомства з цим красенем, Ірада зрозуміла, чому від нього божеволіє більшість жінок. Збирати стільки шарму, грації, впевненості та галантності в одній людині, це — майже злочин. Так, вона знала, що аристократія дуже ретельно формує своє потомство, в тому числі і за допомогою генної інженерії, але не очікувала настільки дивовижних результатів. Та у Іради мороз по шкірі пішов від одного звучання голосу принца! Ефект був настільки вражаючим, що вона не одразу усвідомила, що саме Камалакша говорить. А говорив він не менш прекрасне — висловлював захоплення її скульптурами! Після його невимушених слів гості щільно оточили дівчину та її скульптури, почали активно обговорювати. І закрутилося. З Ірадою почали знайомитися, розпитували про джерела натхнення, розсипалися компліментами, просили каталог робіт, а декілька навіть одразу зробили замовлення! Дівчина була в захваті. Та заради всього цього вона б не задумуючись ще раз добровільно стрибнула у те нещасне озеро!