Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Коли майже під ранок вони з Бохлейном полишали свято, Ірада була неймовірно щаслива і шалено втомлена. Для дівчини полишилося загадкою, як аристократія витримує такий ритм (а більшість гостей навіть під ранок здавалися абсолютно бадьорими), бо сама Ірада ледве плелася, розуміючи, що переборщила зі спілкуванням, танцями та різноманітними напоями. Вона майже висіла на руці Бохлейна, але пишалася, що привернула  й втримала увагу такої шаленої кількості аристократії. Отримала замовлення і навіть обговорила теоретичну можливість організації її виставки в одному з небесних міст Тріпури! Ось воно — визнання!

Пара вже підходила до номера, коли ноги Іради торкнулося щось пухнасте. Дівчина опустила погляд і виявила, що то кінчик хвоста. Повз них діловито крокувала пухнаста світла потча з темними вухами.

— Ой, яка красуня, майже, як у моєму сні. Тільки та була менш пухнаста та й взагалі менша, — розслаблено посміхнулася Ірада, мимоволі простягаючи руку, щоб торкнутися тварини. Потча вдала, що не помітила жесту дівчини, але при цьому ледь помітно вигнулася, і рука Іради її не торкнулася. Дівчина розчаровано закопилила губу, а потча вже обігнала людей та впевнено попрямувала далі коридором.

— Це потча Мохеджо. Дивно, я не бачив його на святі… — Бохлейн провів тварину поглядом та, намагаючись не впустити Іраду, акуратно відкрив двері їх номеру.

— Я теж хочу, щоб поряд зі мною була потча. От стану знаменитою і може до моїх дверей одного дня прийде така красуня. Як думаєш? — щасливо  обійняла дівчина свого супутника. Той хмикнув відкриваючи двері, кинув на Іраду розсіяний погляд.

— Коли це ти уві сні бачила потчу?

— Сьогодні. Такий смішний сон. Чудні будинки, місто, люди… Все таке незвичне, чуже і одночасно таке реальне. Звуки, запахи, відчуття, — невизначено помахала рукою у повітрі дівчина, через що трохи стратила рівновагу і ледь не впала.

— Кохана,  ти впевнена, що то був саме сон? — вправно спіймав її Бохлейн, погляд якого став стурбованим. — Давай-но перевіримо показники твого датчика енергетичного поля? — чоловік торкнувся одного з браслетів на руці Іради і розгорнув проєкцію її показників. — Ага…сон, ну-ну. І коли ти мені збиралася сказати? — осудливо подивився він на дівчину.

— Та що ж ти такий пильний? Не міг просто обговорити цікавий сон і забути? — невдоволено надула губки дівчина, яку Бохлейн акуратно всадовив на ліжко. Присів поряд сам, зазирнув в очі.

— Кохана, я ж про тебе турбуюся… Ти ж розумієш, що судячи з показників, те, що ти бачила, зовсім не сон? Це прояви активності поля притаманні декхаї, які можуть занурювати тебе, як у далеке минуле, так і майбутнє… Кажеш технології зовсім інші, але не примітивні?

— Ой ні, далеко не примітивні. Там літали вімани. Великі й малі. Не такі, як наші, чи відомі нам, але точно вімани. Такі смішні, з крилами, але зовсім нерухомими. Уявляєш? — дівчина втомлено вляглася.

— Не дуже. Ти ж знаєш, уява, то не мій коник.

— Ага, тобі треба, щоб все виключно тут і матеріальне… Як можна жити без уяви? Проте знаєш, навіть моя уява не могла уявити ті смішні побутові механізми зі сну. Такі кумедні, з хвостиками. Вони працювали за якимось іншим принципом і, схоже, на іншій енергії, то для роботи потребували під’єднання до стін. Як можна добувати енергію зі стін?

— Гадки не маю.

— А ще там була потча. Войовнича, але ма-аленька… і від того неймовірно кумедна… — майже засинаючи бурмотіла Ірада, обнімаючи руками подушку.

— Цікаво визначити у які саме часи тебе занурило Зовнішнє поле? — похитав головою Бохлейн. — Енергія зі стін…це ж треба таке. Наступного разу спробуй визначити положення зірок, тоді ми зможемо отримати точку відліку і спробуємо зрозуміти куди тебе закинуло.

— А-га, обов’язково… Не впевнена, що той «наступний раз буде», але обов’язково, — широко позіхнула дівчина й посміхнулася. — Це ж треба, хтось місяцями вивчає якісь камені чи кістки, намагаючись осягнути, яким світ був до нас та яким буде після, а мені ці знання подали, як щоденні новини.

— На жаль, декхаї не взмозі відтворити глобально-хронологічний шлях життя, а на одних наданих ними, нехай і яскравих, але уривках, будувати об’єктивні висновки небезпечно. — зітхнув Бохлейн. — Краще б ти новини дивилася…

— Ой, та припини. Новини не такі цікаві. Погодься, кілька живих спостережень можуть дати значно більше, аніж аналізи ґрунту чи випадково виявлені жменьки кісток.

— Так, більше. Але жменька кісток точно нікого не забере з собою. Навіть якщо ті кістки зібрати докупи, одягнути імітацією плоті та вкласти в те опудало шем.

— Не погоджуся. Голем має значно більше шансів когось забрати, аніж якийсь сон про невідому цивілізацію. Ти перебільшуєш небезпеку від Зовнішнього поля, як і Джат від відвідин цього свята. От, скажи, з якого дива мені бажати полишитися у якомусь незнайомому світі? У мене багато планів тут, на реальне життя. Тим паче, що ці плани почали так гарно реалізовуватись…

— Сподіваюся, — Бохлейн накрив дівчину ковдрою, поправив її волосся, втомлено ліг поряд. Очі Іради вже були заплющенні, проте це не заважало їй говорити.

— І взагалі один сон, це ще не занурення. Техніка може помилятися. За її показниками  сальвахес біля озера не пробігали, поселення дикунів покинуте, а озеро мало мене вбити, а не перетворити на декхаї.