Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

***

Нік

Дивлюся на Мишку, і з головою накриває. Не знаю сам, чого більше хочеться — накричати на неї чи зацілувати.

Вона дивиться з-під лоба, очиськами зиркає, мені й окулярів знімати не треба. І так усе бачу. 

Пощастило, що батько у від'їзді й мати дозволила взяти машину — не довелося за Мишею на таксі кататися. Якщо не порушувати, патрульні не чіпають. 

По всьому місту ганяв за нею. Добре, що вона не на метро їхала, а на тролейбусі. Але не встиг із машини вийти, як вона вже в під'їзд вбігла. Швидка така, і справді на мишу схожа — не зловиш...

Дві години стирчав під старою п'ятиповерхівкою, думав, вона там живе. А як дізнатися? Можна, звісно, було піти по поверхах і дзвонити в кожні двері, поки не пошлють. Але вирішив дочекатися Дарину Сергіївну і прямо запитати, чому вона від мене Машу відвезла.

У тому, що вона так вирішила, я впевнений на всі сто. Я ж пам'ятаю, як Мишка в ліфті до моїх губ своїми притискалася, після такого не тікають.

І зараз розриває, варто тільки згадати. Чому з Мілкою такого немає? У нас із нею давно все по-дорослому, і серйозніше, ніж просто поцілунки. 

Навіть у ліфті раз було. Тоді мене понесло, я потім Мілену відштовхнув і пішов, вона отетеріла. І образилася, звісно.

Я розумів, що винен, що не можна так із дівчиною, а нічого не міг вдіяти — перед очима Маша стояла. Її личко. І очі великі шоколадні. Було відчуття, ніби зрадив її.

Я тиждень із Мілкою не бачився, не хотілося. Потім перетнулися на вечірці, знову до неї поїхали, але більше в ліфті я не цілуюся.

Вона відразу щось відчула, Мілена, коли Мишка в класі з'явилася. Звідки дівчата це січуть, не знаю. Я ніяк себе не видав, просто дивився на Машу. Тому що не можна.

Тому що вона аут, а я елітний. Тому що вона донька вчительки, а не заступника генерального прокурора, як батько Мілки. Мені на це начхати, якщо Мишка захоче бути зі мною. Але якщо ні, я не повинен підставляти її перед Міленою. 

Миша моя з дому вибігла, я за нею слідом вирулив. Вона йшла швидко, на всі боки не дивилася, інакше давно б мене помітила.

Знову в тролейбус стрибнула і доїхала в самісіньку дупу світу. Що вони тут забули, Зарічні? Чому спочатку у «вежах» житло винаймали, а тепер у якійсь глушині?

Може, в них щось сталося, раз з'їхали з елітного району на цей смітник, і я тут зовсім ні до чого? 

Навіть настрій піднімається. І коли Мишка повертає на алею, що веде в бік панельних багатоповерхівок, перекриваю їй вихід і виходжу з «Діскавері».

А тепер просто офігіваю від спопеляючого погляду.

— Відпусти!

— Машо, стій.

— Відпусти, я сказала, — тягнеться зубками до руки, доводиться захопити шию.

— Чому ти втекла від мене?

— Ніхто не тікав! — вона вивертається і все-таки примудряється хапнути мене за зап’ястя.

Втискаю її в корпус машини, затискаючи рота долонею.

— Та заспокойся ти, скажена! Я поговорити хочу. У ліцеї не вийде.

— Що, Мілку свою боїшся? — відриває долоню і дивиться ображено, а всередині мене вибухає салют. Ревнує! Значить не пофіг їй!

— Не боюся, — відповідаю спокійно, — але вона моя дівчина. І я не хочу завдавати їй болю.

— От і йди до своєї дівчини, навіщо приїхав?

— Ти не відповіла, чому зникла, чому змінила телефон. У вас щось сталося? Чому ви переїхали в цей район?

— А що, Нік, тобі таке не підходить? — вона змахує рукою, вказуючи на багатоповерхівки. — Найпопулярнішому хлопцеві ліцею крипово* приїжджати в цю діру?

— Приїхав же, значить не крипово, — перехоплюю руки і знову вдавлюю в корпус. Мені навіть подобається, нехай довше виривається. 

У неї розчервонілися щоки, волосся вибилося зі стягнутого на потилиці хвоста. І я «пливу», нахиляюся нижче і чую її запах, такий тонкий, ніжний, що хочеться...

— Маш... — шепочу, майже торкаючись губами обличчя, — давай у машину сядемо, на нас уже всі дивляться.

— Ні, — мотає головою, а я впевнений, що вона теж «пливе», як і я, — не можу, мені треба додому. Відпусти мене, Нікіто...

— Сідай у машину!

Вона розвертається так різко, що лупить хвостом по обличчю. Але відчиняє дверцята і гнівно обертається, кліпаючи очима.

Обходжу корпус і сідаю з іншого боку, одразу блокуючи двері, щоб Миша моя не втекла. Вона часто дихає — сердита! — а я простягаю руку і знімаю окуляри.

— Так давай розмовляти.

— Я тебе не бачу!

— Але ти ж пам'ятаєш? От і уявляй...

Продовжує пихкати, а я в її очах намагаюся не потонути. Чому вони на мене так діють?

— Що ти хотів сказати? Говори і відвалюй.

— Ти будеш зі мною?

Я ніколи не бачив, щоб при мені втрачали дар мови. Ось, побачив уперше.