Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

Треба сказати, що спочатку новий гетьман без особливого ентузіазму поставився до свого нового призначення. Тільки у 1751 році, та і то після того, що не залишилось можливості для заперечень наказу Єлизавети, він відправився в Глухів – тодішню столицю Гетьманщини. Проте згодом ситуація змінилася.

Указом імператриці була відновлена автономія України, спостереження за українськими справами було передане від Сенату в Колегію закордонних справ, як це було при колишніх гетьманах. За час свого правління К. Розумовський прагнув перетворити Україну на самостійну (наскільки це було можливо) державу європейського зразка. Були проведені прогресивні судова і військова реформи, прийняті заходи щодо розвитку української торгівлі і промисловості, гетьман мав намір розвивати освіту, зокрема, відкрити в Глухові перший український університет.

На жаль, більшість благих намірів Кирила Розумовського так і залишилися нереалізованими. Програма модернізації України і активізація української старшини, що послідувала за нею, не входили в плани царського уряду, і ще при Єлизаветі, в середині 1750-х років, політичні і економічні права української автономії були твердо обмежені. Катерина II прихильно ставилася до Кирила Розумовського, оскільки той брав активну участь у двірцевому перевороті 1762 року, внаслідок якого вона зайняла престол. Але коли в 1764 році козацька рада подала їй петицію з проханням зробити гетьманську владу спадковою, імператриця розгнівалася, викликала Розумовського до Петербурга і змусила зректися гетьманства. Кирило Григорович був «обсипаний» нагородами і почестями – йому дали чин генерал-фельдмаршала, призначили величезну пенсію, подарували маєтки. Але більше в Україні гетьманів не обирали…

Останні роки життя Кирило Розумовський провів у своїй резиденції в Батурині. Тут він і помер 9 січня 1803 року і був похований в склепі на території побудованої за його наказом Воскресенської церкви.

Трощинський Дмитро Прокопович

(1749—1829)

Державний діяч, президент Поштового департаменту, міністр юстиції, меценат

Життя Дмитра Прокоповича Трощинського – це ще один яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Син військового писаря, що народився 26 жовтня 1749 року в Глухові (нині Сумська область), вчився грамоті у парафіяльного дячка. Такий початок «кар’єри», здавалося, мало що обіцяв. Але хлопець був наполегливий, розумний і кмітливий не за віком. Після закінчення духовної семінарії Дмитро потрапив в Малоросійську колегію, потім став полковим писарем. Завдяки своїм якостям Трощинський припав до душі генерал-аншефові князеві М. В. Рєпніну, який узяв його секретарем, а потім зробив управителем своєї канцелярії.

Не втрачаючи зв’язку з Рєпніним, на початку 1780-х років Дмитро працює разом з іншим вельможею, що швидко набирав силу у той час, – своїм земляком О. А. Безбородьком. У відсутність свого покровителя Дмитро Прокопович часто докладав про справи особисто імператриці, чим і заслужив її прихильність. У 1793 році Катерина призначила Трощинського своїм статс-секретарем і одночасно членом Поштового департаменту.

Як і багато його сучасників, при Павлові I Трощинський спочатку ще більше піднісся – він став сенатором і президентом Поштового департаменту, але потім потрапив в опалу і був звільнений зі всіх посад. Проте його кар’єра на цьому не закінчилася…

У ніч на 12 березня 1801 року відставний чиновник був викликаний в імператорський палац. Саме Дмитру Прокоповичу було доручено написати знаменитий маніфест про сходження на престол Олександра I, в якому цар відмовлявся від політики Павла I і урочисто присягався «управляти Богом нам врученим народом по законах і по серцю в бозі спочилої найяснішої бабці нашої государині імператриці Катерини Великої». Трощинському було повернене звання сенатора і відділи поштового відомства. Незабаром він став членом Державної ради і головою міністерства уділів, яке управляло землями і майном імператорського двору.

Незважаючи на благовоління Олександра, Дмитро Прокопович не підтримував реформ молодого царя і в 1806 році вийшов у відставку, поселившись в полтавському маєтку в с. Кибенцях. У 1812 році Трощинський був вибраний предводителем полтавського дворянства. Через два роки він зустрічав імператора, що повертався з-за кордону. Досвідчений сановник знову потрапив у поле зору Олександра, який призначив його міністром юстиції. На цій посаді він пробув три роки, після чого знову і на цей раз остаточно покинув службу. Помер Дмитро Прокопович 26 лютого 1829 року.

Крім свого внеску в справи державні, Д. П. Трощинський був відомий своєю добродійною і просвітницькою діяльністю. Зокрема, він був другом і покровителем багатьох українських письменників і художників – В. Капніста, В. Боровиковського, П. Коропчевського, безпосередньо сприяв першому виданню «Енеїди» Котляревського, мав домашній театр, яким керував за допомогою Василя Гоголя-Яновського, син якого Микола – в майбутньому видатний письменник, також за участю Трощинського був улаштований в Ніжинську гімназію.

Завадовський Петро Васильович

(1739—1812)

Видатний державний діяч, перший міністр освіти Російської імперії

Те, що Петра Завадовського балувала доля, це безперечно. Але не підлягає сумніву і те, що він умів користуватися благоволінням долі і сильних світу сього. Причому не тільки заради свого блага, але і на користь іншим.

Родина Завадовських була хоч і знатною, але небагатою. Через це Петро, що народився 10 січня 1739 року на Чернігівщині, був спочатку відправлений до діда по материнській лінії, а потім на навчання в єзуїтське училище до Орші (яка тоді знаходилася у складі Речі Посполитої). Закінчив своє навчання Петро Завадовський в Київській духовній семінарії, звідки був направлений на службу в Малоросійську колегію. Здібний і працелюбний хлопець звернув на себе увагу графа П. О. Рум’янцева, який в 1765 році був призначений генерал-губернатором Малоросії. Незабаром Петро став управителем секретної канцелярії Рум’янцева, разом зі своїм покровителем брав участь в Російсько-турецькій війні, відзначився в декількох битвах.

У 1775 році Рум’янцев представив Петра Завадовського імператриці. Привабливий і красивий юнак справив враження на Катерину і став її фаворитом. Це явно не входило в плани іншого повіреного цариці – Григорія Потьомкіна, і він зумів добитися віддалення Завадовського від двору. Втім, віддалення це пройшло тихо і мирно – Петрові, ще недавно синові бідного офіцера, були подаровані обширні маєтки в Чернігівській і Могильовській губерніях. При Катерині Завадовський займав різні відповідальні пости – управителя Санкт-Петербурзьким дворянським і Міським позиковим