Читати книгу - "Осквернена клятва, Рейва Морель"

Світло на вівтарі заграло срібним полиском, але щойно Арелін торкнулася однієї з древніх плит — воно згасло. Камінь під її пальцями злегка занурився вниз, і в темній глибочіні стін розкотилося глухе, вібруюче ехо.

Ліціан кинувся до неї, але зупинився — щось невидиме відділило Арелін тонкою пеленою світла. Вона стояла одна, а перед нею з глибини вівтаря повільно піднялася бронзова сфера, покрита витонченими різьбленнями. Вони змінювалися прямо на очах, формуючи древній текст, викарбуваний у мові, якої Арелін ніколи не вчила, але раптом зрозуміла.

Її губи самі прошепотіли рядки:

«І буде народжена дитя двох світів. У крові її — печатка порушення, у душі — іскра рівноваги.  

Вона зруйнує або врятує. Проллє кров чи зцілить землю.  

Якщо стане на шлях світла — один світ згорить. Якщо вибере тінь — другий впаде.  

Але якщо вона обере серце — зруйнується все, і з попелу постане новий лад, зламаний і вільний.»

Останній рядок відлунням прокотився храмом. Сфера з тріском розкололася, іскри магії розлетілися в повітрі.

Ліціан підхопив Арелін, поки вона втрачала рівновагу. Її зіниці були розширені, а погляд — порожній.

— Що ти побачила? — прошепотів він.

— Не просто вибір... — її голос був далекий. — Я — ключ. Але ці двері ведуть у безодню.

Її голос затремтів. Не від страху — від усвідомлення ваги.

— Пророцтво, — сказав Ліціан. — Його приховували. Навіть я чув лише уламки. Але якщо воно вірне... Ти не просто метис, Арелін. Ти — перетин. Вістря долі.

Вона кивнула повільно. Темрява в кутах храму відступила, але в ній, непомітно для інших, хтось усміхався.

Бо колесо вже обернулося.

Тиша після пророцтва здалася неприродною. Лише серце Арелін гупало гучно у вухах, і кожен його удар здавався відлунням стародавньої істини, що тільки-но зійшла на неї. Але спокій був облудою.

Темрява, що ще мить тому завмерла в кутках бібліотеки, раптом зворушилася. Спочатку ледве помітно — мов хтось ковзав поглядом уздовж стін. Потім — ривком, мов щось розривало саму тканину простору.

— Тримайся біля мене, — прохрипів Ліціан. Його очі засяяли сріблом, а пальці зчепилися в жорстокий знак. Повітря завібрувало.

З тіні вийшли постаті.

Чорні, мов згущене полум’я, вони не мали облич, лише сліпі отвори на місці очей. Вони несли в собі холод — той самий, що переслідував Арелін роками, з першої ночі її змін. Вона застигла, впізнаючи його. І одночасно — розуміючи, що не вперше його зустрічає.

— Це вони... ті, хто стежив за мною, — прошепотіла.

— Слуги Порожнечі, — сказав Ліціан. — Вони відчули пророцтво. Вони прийшли забрати тебе.

Один із тіньових стражів кинувся вперед. Ліціан встиг підняти руку, і темрява спалахнула червоним — зіткнулися дві сили. Повітря наповнилося запахом озону й попелу.

Арелін тремтіла, але всередині щось прокинулося. Вогонь. Не пекучий, а чистий, давній. Її пальці мимоволі піднялися — і куток кімнати осяяло бліде світло. Тіні зашипіли, як істоти з іншої реальності.

— Що ти зробила? — Ліціан озирнувся на неї.

— Я... не знаю. Воно саме, — злякано мовила вона. — Це... захист?

— Ні, — тихо відповів він. — Це початок.

Тіні атакували знову. Їх було більше, ніж здавалося. Але тепер Арелін не була беззахисною.

І хоча вона ще не знала, ким стане, коли все завершиться, цього вечора вона вперше відповіла темряві — світлом.

Одна з тіней майже дісталася Арелін. Її подих урвався, ноги відмовилися рухатися. Сила, що щойно з'явилась у її долонях, згасла — наче щось вирвало її зсередини.

Та в ту ж мить повітря розірвав золотий спалах. Світло, не земне, не тепле — а чисте, нещадне, мов суд. З вогненного сяйва вийшла постать — висока, струнка, з плечей спадали зотлілі крила кольору попелу. Волосся — біле, мов сніг під місяцем, очі — холодні, мов крига на дні вічності.

— Досить, — промовив він, і голос його пронісся залами, мов грім у безвітряну ніч.

Тіні зашипіли, здригнулися, відступаючи. Їхні контури почали розпадатися, мов дим на вітрі.

Ліціан ступив уперед, напружено вивчаючи ангела.

— Ти не маєш права втручатися, — прорік демон, і його голос став глухим і небезпечним.

— А ти не мав права змінювати її долю, коли врятував її тоді, у дитинстві, — відповів ангел з холодною відстороненістю. — Але хіба ми не всі давно переступили межу?

Арелін дивилася на нього, мов на марення. Його обличчя здавалося знайомим, мовби вона бачила його у снах — але з іншого життя.

— Хто ти?.. — її голос тремтів, як листок у вітрі.

Ангел перевів на неї погляд. У ньому не було злоби. Лише безкрайня втома і тінь давньої скорботи.

— Той, кого ти боялася несвідомо. Той, хто стежив за тобою з дня, коли світ проголосив тебе загрозою.

— Ти служиш темряві? — обірвала його Ліціан, підступаючи ближче.

— Я служу балансу, — відповів той. — Але рівновага зруйнована. Вона — метис, дитя світла й пітьми. Її існування — тріщина в пророцтві.

Ангел наблизився до Арелін, і в його погляді майнула коротка слабкість.

— Я не хотів наштовхнути тебе на темну дорогу, Арелін. Я мав лише спостерігати. Але тепер… усе змінилося.

— Чому? — прошепотіла вона.

— Бо ти щойно розбудила те, що не повинно було прокинутись… І тепер не лише тіні тебе шукатимуть, — мовив ангел, і його голос згас, як ехо у покинутому храмі.

Він стояв просто перед нею — надреальна постать, що не належала ні цьому світові, ні пеклу. Арелін відчула, як у грудях затремтів дивний холод, не той, що проникає у шкіру, а той, що торкається самої душі.

— Що ти маєш на увазі? — її голос був ледь чутний, але в ньому жевріла іскра гніву. — Що значить — не тільки тіні?

Ангел нічого не відповів. Його погляд ковзнув повз неї, спинившись десь у далечині — немов він бачив щось, що їй ще не було відкрито.

— Що ти зробив? — вимагав Ліціан, підійшовши ближче, мов хижак, що от-от нападе. — Ти вплинув на неї?

— Я лише зупинив те, що ти не зміг би, — спокійно відповів ангел. — На цей раз.