Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

З усього, що є на світі і чим є світ я хотів зробити знаряддя, за допомогою якого я б захопив і підкорив світ, а тепер той світ зробив мене своїм знаряддям.

Так, що таке Джем Джамшид? Раб — це м’яко кажучи. Раб, простий раб, якого водять на ланцюзі з базару до базару, і який все ще має надію на милість доброго господаря або ж на викуп чи втечу. А Джем милосердя не міг ані чекати, ані прийняти, навіть якби хтось захотів йому його виявити. Викуп? За нього не викупи збирають, а навпаки, сплачують цілі багатства і з одного й із другого боку, щоб він залишився рабом і знаряддям і не міг відкупитися. (Винятком є його мати, непохитна, чудова жінка, створіння над створіннями, але своїми безпомічними зусиллями вона лише збільшує тягар його приниження). Втеча? Важко втекти з ланцюга й безіменному рабові, але коли він утікає, то все ж має трохи надії, що перехитрить переслідувачів і добереться до своїх людей, серед яких зможе жити як вільна й непомітна людина між вільними й простими людьми. А для нього навіть втеча неможлива. Увесь заселений і знаний світ поділений на два табори — турецький і християнський, і в жодному для нього немає притулку. Адже й там, і тут він може бути тільки одним — султаном. Переможцем чи переможеним, живим або мертвим. Тому він раб, для якого втечі не існує ні уві сні, ні наяву. Це шлях і надія менших і щасливіших за нього. А він приречений бути султаном, полоненим тут, живим у Стамбулі чи мертвим під землею, але завжди й тільки султаном, і лише на цьому шляху може бути його спасіння. Султан — і ані ні грама менше, бо це б значило те саме, що й не бути, і ані грама більше, бо більшого за це не існує. Це рабство, втеча з якого неможлива навіть після смерті.

Корабель тупо вдарився кранцем об кам’яну пристань. Тиша була такою, що навіть це було чутно і звук цей полетів луною над берегом, на якому всі, від кардинала до конюха, некліпно дивилися на ставного чоловіка у білій, обшитій золотом високій чалмі на голові, що, наче статуя, стояв окремо, на три кроки попереду від свого почту. І не було нікого, хто б не побачив у ньому султана і хто б не розумів, що ніким іншим він бути не може, хоча через це він і пропадає.

Розповідаючи це, Чаміл і сам підвівся. (Він не міг допустити, щоб наглядачі заганяли його в камеру, як решту, і тому зазвичай ішов сам, трохи раніше визначеного часу). Після звичайного короткого прощання він зник в одному з закапелків Проклятого двору, по віддалених закутах якого вже ковзали перші тіні сутінків.

VII

Парубок не з’явився ні на другий, ні на третій день. А десь опівдні прийшов Хаїм і, скрадливо кидаючи скрізь довкола себе підозрілі погляди, сказав, що з Чамілом «трапилося щось недобре». Більше нічого він сказати не міг.

Лише через два дні, протягом яких Хаїм не знаходив собі спокою, він прийшов з уже зібраною історією про Чамілове зникнення.

Спочатку він, понурий і з похиленою головою, обходив простір довкола фра Петара все вужчими й вужчими колами й еліпсами, озирався спідлоба, намагаючись, вочевидь, надати своїй розмові вигляду випадкової зустрічі під час прогулянки і, ясна річ, не усвідомлюючи, наскільки ті його «заходи безпеки» марні й усім помітні. Врешті наблизившись, він стиха запитав:

— Вас допитували?

— Ні, — голосно відповів фра Петар, якого Хаїмові «заходи» почали дратувати.

Але в надії, що Хаїм довідався дещо про Чаміла, він одразу ж продовжив лагідніше:

— Ні. А що?

Тоді Хаїм почав розповідати. Спочатку він ще тримався як людина, що зупинилася під час прогулянки, випадково, і яка за мить вирушить далі, й зиркав довкола себе, але мало-помалу все сильніше забувався і говорив запальніше, хоч і не підвищуючи голосу.

У тому, що він розповідав, були окремі неясні й незрозумілі місця, зате деякі інші були розказані з такими подробицями, ніби він бачив їх на власні очі. Хаїм знав усе і бачив навіть те, чого не можна було побачити.

Коли Чаміл у перших сутінках повернувся у свою камеру, яку наглядач за ним замикав, в просторому приміщенні було ще видко. У двох світлих і накритих кришками мисках уже чекала вечеря, про яку інші в’язні й мріяти не могли. Все було так, як і кожного вечора. Ходіння з кутка в куток і очікування сну, про який відомо, що він не прийде. Мало-помалу затихли й останні звуки внизу на подвір’ї. Морок проковтнув білі стіни й предмети і стиснув камеру довкола невиспаного чоловіка. Утворювався новий, нічний світ, і в ньому почали з’являтися тонкі, нереальні голоси й відблиски від гри слуху у темряві й безсонні. В одну з таких митей, він і саме не знає, в яку саме, йому почулося, що зовні ключем хтось шукає отвір у замку. Але це вже була не омана слуху. Двері відчинилися, впускаючи трохи скупого світла. У камеру безшумно ввійшли двоє темних людей. За ними хлопчина тримав невеличкий каганець. Він одразу ж став збоку, підняв лампу й застиг.

Світло розлилося по камері. Один із цих двох був огрядним; усе в ньому було округлим і м’яким: зовнішній вигляд, голос і рухи. А другий був миршавим, самі лиш шкіра й кістки; у нього були великі глибоко посаджені очі й крупні, страшні кулаки, що мимоволі впадало в око. Вони виглядали як два лиця дволикої султанської справедливості. Лише перший ввічливо (погрозливою ввічливістю) привітався. І почалося.

Підозріло лагідним голосом дебелий чиновник сказав, що перший допит мав більше формальний характер, тому й відповіді були такими. Цього, звісно ж, недостатньо.

— Чаміл-ефенді, треба, щоб ви нарешті сказали нам для кого ви збирали дані про Джем-султана і до деталей вивчали спосіб, в який здійснюється план повстання проти законного султана й халіфа, і як знаходити засоби й шляхи для захоплення престолу за допомогою ворогів із закордону.

— Для кого? — тихо зітхнув юнак, приготувавшись захищатися.

— Так, для кого?

— Для себе й ні для кого іншого. Я вивчав те, що відомо з нашої історії.