Читати книгу - "Проклятий двір, IVO Андріх"

— А як трапилося, що з усіх тем, про які пишуть книги й науки, ви обрали саме цю?

Мовчання.

(Хаїм уже забув про свою обережність і говорив жваво, активно допомагаючи собі мімікою й жестами).

— Слухайте, — спокійно й підкреслено офіційно продовжив дебелий чиновник. — Ви розумна й освічена людина з поважної сім’ї. Ви й самі бачите, що вплуталися в недобру справу — або ж хтось вас уплутав. Ви знаєте, що й нині, як і тоді, на престолі сидить султан і халіф (хай йому бог дарує довге життя і всіляких успіхів!), і що ця тема не годиться для роздумів, а тим паче вивчення, писання й розмов. Ви знаєте, що вимовлене навіть у найглухішій хащі слово не залишається там, тим більше, коли воно напишеться чи навіть розкажеться іншим, як ви це робили по Смирні. Поясніть нам, у чому річ, розкажіть усе. Так буде легше для нас і краще для вас.

— Усе, що ви говорите, не має зв’язку ні зі мною, ні з моїми думками.

Голос парубка звучав щиро, з відтінком образи. Тоді чиновник облишив свій офіційно-урочистий стиль і заговорив тоном, що був для нього значно природнішим:

— Зачекайте трохи! Не може бути, щоб тут не було зв’язку. Все має зв’язок з усім. Ви людина вчена, але й ми не повні кретини. За таку роботу не беруться випадково й без якоїсь цілі.

Говорив весь час тільки дебелий. А Чаміл усе більше розмірковував над тим, що чує від цього чиновника, й відповідав неясно, наче це було просто відлуння питань.

— Цілі. Якої цілі?

— Якраз це ми й хочемо від вас почути.

Юнак не відповів нічого. Думаючи, що він його похитнув, дебелий чоловік продовжив, самовпевнено розтягуючи слова.

— Ну, кажіть, слухаємо вас!

Це було сказано ще твердіше й сухіше, в якийсь новий спосіб, з призвуком нетерплячки й погрози.

Парубок кидав погляди у темні кути навколо себе, наче поза колом цього слабкого світла шукає якогось свідка. Думав, як би сказати одне-єдине слово чи речення, яке б розбило це дурнувате непорозуміння, все пояснило й довело, що тут немає цілі і що він про все це не може й не повинен звітувати, особливо в цей час, тут і так. Думав, що якраз це й говорить, а сам мовчав. Але говорили обидва чиновники (тепер заговорив і той миршавий), швидко, настирно й по черзі.

— Говоріть!

— Кажіть, так буде краще й простіше для вас.

— Кажіть, якщо уже почали.

— Тож з якою ціллю і за чий рахунок?

Засипали його питаннями. Парубок жмурився від світла й продовжував кидати погляди в темні кути. Він важко збирався з думками, не встигаючи добре розібрати й зрозуміти питання.

Але раптом помітив, що той миршавий підійшов до нього ближче, підвищив голос і говорить йому ти.

— Ну давай, давай, говори!

Уся його увага зосередилася на цьому. Він відчув себе зганьбленим, ображеним, ослабленим і ще менш здатним до оборони. Його провина й нещастя полягають не в якійсь «цілі», а в тому, що його поставили (чи він сам себе поставив) у таке становище, що його про це допитують, та ще й такі люди, — ось що він хотів їм сказати. І думав, що говорить це, а сам мовчав.

Так це продовжувалося досить довго. Десь під час цієї ночі, що немов випала з часу, який сонце відмірює своїми сходами й заходами, і поза межами людських відносин, Чаміл відверто й гордо зізнався, що він і є Джем-султаном, тобто людиною нещасною, як ніхто інший, яка потрапила в безвихідь, але яка не може й не хоче зректися себе, не бути тим, ким вона є.

— Я — це він! — сказав він ще раз тихим, але твердим голосом, яким виголошують остаточне зізнання, і опустився на стілець.

Дебелий чиновник мимоволі відсахнувся від нього і замовк. Але миршавий наче й зовсім не відчув священного жаху перед людиною, що явно згубила себе й свій шлях і тому назавжди поставила себе поза цим світом і його законами. У своїй тупій і короткозорій запопадливості миршавий поліцай поспішив заповнити вільну паузу, яку йому своїм мовчанням залишив розумніший колега. Він ставив нові питання з наміром витягнути з парубка зізнання про те, що в Смирні все ж існувала якась змова.

Сидячи на низькому стільчику без спинки, Чаміл виглядав вичерпаним і цілком заглибленим у себе. Миршавий чиновник підстрибував довкола нього й ліз йому просто в очі. Тепер йому здавалося, що перед ним тіло без волі й свідомості, тож з ним можна робити що заманеться. Це його розпалювало й збуджувало, він ставав усе нетерплячішим і зухвалішим. Якоїсь миті він, очевидно, поклав одну зі своїх страшних долонь на плече Чаміла. А парубок, уражений і ображений цією принизливою інтимністю, різко відштовхнув його. Тоді в змиг ока почалася справжня бійка. Втрутився й другий поліцай. Чаміл і оборонявся, й нападав з такою силою й рішучістю, яких ніхто від нього не міг очікувати. У тій чубанині завалили і хлопчика разом із лампою, яку він тримав. А коли йому вдалося вирватися з цього божевільного клубка рук, ніг і ударів, він вибіг із камери й, поки всередині тривала сутичка в темряві, підняв на ноги всю будівлю. (Від того хлопця й від розбуджених в’язнів і стало відомо в Дворі про нічну веремію з парубком зі Смирни, а про що в Дворі прошепотіли — те одразу ж знає й Хаїм).

Тієї ж ночі Чаміла винесли через одні з бічних воріт Проклятого двору.

«Живого чи мертвого? Куди його понесли?», — про це фра Петар лише збуджено подумав. А Хаїм уже відповідав на ці питання.

Якщо він живий, то його, мабуть, перенесли в тимархан біля Сулейманії, де тримають душевнохворих. Тут, поміж божевільними, його розповіді про себе як про наслідника престолу будуть тим, чим є всі слова й розмови божевільних: безневинними хворобливим фантазіями, на які ніхто не звертає уваги. Зрештою, зазвичай такий звихнений і хворий чоловік і не живе довго, а легко й швидко йде зі світу разом зі своїми нездоровими мареннями, і нікому до цього немає діла.

В іншому випадку, якщо сутичка була серйознішою і парубок у своєму опорі та обороні зайшов задалеко і поранив когось із тих двох (а виглядає на те, що так і було, бо після цієї катавасії камеру мусили відмивати від кривавих слідів), тоді можливо, що й султанові люди пішли ще далі, бо ударів тут ніхто не рахує і в насиллі