Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

Від нього вперше почула про Рональда Дейвіса, скульптора і бізнесмена, колишнього дислектика, засновника Центру досліджень проблем читання при Центрі корекції дислексії штату Каліфорнія.

Зачепившись за ім’я, почала «розшифровувати» англійські статті про проблему, котрої нібито і не існувало в буремному «пострадянському» суспільстві.

І, як це часто буває, тема, закрита для багатьох лише тому, що вони ніколи не стикалися з нею, почала траплятися їй на кожному кроці.

Пригадала хлопчика-однокласника, зацькованого учнями і вчителями, Вовочку Смірнова, і його танталові муки над сторінкою друкованого тексту чи при написанні диктанту. Вчителька зачитувала вголос його «абракадабру» і відчайдушно сміялась разом з усім класом. Потім цього Вовочку перевели до спецшколи і всім стало легше жити — «дебілам не місце поміж нормальних дітей!».

Де він тепер, той нещасний Вовочка з вічними заскорузлими «ципками» між пальців? Вантажить цеглу на заводі чи бомжує серед собі подібних? Не зустрівся йому на шляху Рональд Дейвіс чи хоча б нормальний психолог, який би розпізнав в ньому зародки геніальності.

Згадувала інших — роботяг «гумового містечка», котрі ледь тримали олівець в руках, писали з помилками і не читали нічого, крім телевізійної програми. Їм легше було підкорюватись чужій волі, ніж наполягати на своєму.

Розмірковуючи таким чином, Марина дійшла висновку, що у світі — безліч моральних дислектиків. Причому, хворих «за власним бажанням».

Цілком нормальні від народження, вони були сліпі й глухі до світу, немов кроти. Копнула проблему в своїй «дипломній», котра, за словами Арнольда, потягла на половину кандидатської.

Той самий Арнольд Семенович, Царство йому Небесне, встиг познайомити її з директором центру розвитку дитини «Індиго XXX».

І на той час, коли її подруги розлетілися по дитсадках, школах або, отримавши диплом, вдало чи не дуже стрибнули у заміжжя, Марина вийшла на роботу в досить престижну клініку і вперше в житті змогла відсилати батькам гроші в своє «гумове містечко».

Ліна стала однією з її перших пацієнток.

Її привела мама — модно одягнута молода жінка з довгими квадратно підпиляними нігтями.

— Пані Марино, ми до вас за рекомедацією Арнольда Семеновича! — з порогу вигукнула вона, вносячи за собою до кабінету шлейф парфумів «Шалімар» і підштовхуючи в спину дівчинку в білій пухнастій шубці.

Посадивши відвідувачів у м’які крісла, Марина з півгодини слухала стурбований різкий голос пані, спостерігаючи, як дівчинка поглинає очима малюнки на стіні її кабінету.

— Ми в шоці! В шоці! — репетувала пані, нервово бгаючи в руках мереживний носовичок. — Нас не хочуть брати до четвертого класу! З усіх предметів — самі лиш двійки. Вчителі кажуть — затримка в розвитку. Погано пише, надто повільно читає. Дражнять її. Але… — дама підвела пазурястий палець догори, — ви би бачили, як малює! А мелодію може відтворити — будь-яку. Як Моцарт! І таке дивне мислення, як на її вік. Читаємо їй «Дон Кіхота», а вона каже: мамо, не «Дон Кіхот», а «донкий хід»! Я питаю, а що воно означає? А вона: невже не розумієш: «донкий» — це «швидкий»! Тобто — «швидкий хід»! Як вам таке?! Руку даю на відсіч — тут щось не те… У нас в роду всі нормальні, з вищою освітою. А Ліночка, маленькою, взагалі була вундеркіндом — у два роки знала, як усі предмети називаються. А запитаєш, бувало, щось, так вона цілу історію могла розповісти — хоч про бляшанку, хоч про голку з ниткою. І от тепер маємо: розумово відстала! У неї зовсім немає друзів, вона така самотня. Коли вона до школи йшла, ми з чоловіком жили кілька років окремо від неї — він у мене дипломат: поїздки, те-се. З бабусею жила. А бабусі — що? Аби дитя нагодоване було. Тепер от ми схаменулися, коли на ній вже тавро — вся школа дебілкою дражнить. Навіть вчителі…

Вислухавши нарікання жінки, Марина попросила дівчинку написати на папері речення з «Абетки»: «Мама мила раму».

Дівчинка схилилася над аркушем і тут-таки відсахнулась, почувши материн голос:

— Ну що ж ти робиш?! Пиши: «ма-ма»! Чи ти не чуєш, що лікарка каже, горе моє?!

Марина поглянула в аркуш і прочитала в ньому: «Нана шина дану».

Попросила жінку вийти і далі продовжувала обстеження наодинці з малою.

З написанням цифр вийшла та сама картина.

Дівчинка або писала їх дзеркально — всі цифри «дивилися» в інший бік, або просто не за тим порядком, у якому їх диктувала Марина.

І дивилась на неї переляканими очима.

Марина заспокоїла її і попросила переказати кілька речень, які прийшли їй на пам’ять — початок казки про Колобка. Ліна загнулася на першому ж реченні і напружено підвела очі до стелі.

Якби вона їх опустила долу — з них би полилися сльози.

Марина вирішила не знущатися із дитини і запропонувала їй гру.

Дівчинка заплющувала очі, а Марина доторкувалася до згину її руки різними предметами — плюшовою іграшкою, пластмасовою лінійкою, склянкою — одне слово, усім, що було під рукою в її кабінеті.

— З чого це зроблене, як ти гадаєш? — весело питала вона і щораз чула неправильні відповіді.

Гра «ліворуч-праворуч», в яку вона запропонувала погратися, теж не дала жодних результатів: дівчинка категорично плуталась, в якій руці Марина тримала склянку — в лівій чи в правій.

Намагаючись не злякати її, Марина зробила ще один тест: дістала з полиці книжку (у неї завжди стояли дитячі книжки на той випадок, якщо хтось з маленьких пацієнтів захоче почитати) Андерсена, і попросила Ліну прочитати вголос першу-ліпшу історію.

Дівчинка відкрила сторінку з історією про краплю води.

Марина і сама любила цю маловідому казку. Вона була короткою — про те, як такий собі старигань на ім’я Копун Клопотун розглядав крізь збільшувальне скло краплю води і побачив в ній дивне містечко, по якому бігали крихітні люди, цокали бруківкою коні, впряжені в карети і візки — все було так само, як у великому Копенгагені…

Ліна повільно, по складах, які з’єднувала, як заманеться, почала читати перший рядок: «Випев-ноба-чилиз-біль-шувальнескло-черезя-кевсі-ре-чіздають-ся всто-разівбіль-шиминіж-наспра-вді…».

Вимовляючи цю нісенітницю, дівчинка весь час з острахом поглядала на Марину — чи не почне сварити. Але та схвально кивала головою.

Дівчинка зітхнула з полегшенням і з більшою впевненістю продовжила читання.

Цього разу, мова полилася з неї вільно і зв’язно, хіба що вона давала собі перепочинок, час від часу глибоко зітхаючи, ніби їй не вистачало повітря.

Марина знала цю казку напам’ять.

Але вже за хвилину слухання, зрозуміла, що зовсім забула, про що в ній ідеться!

Звідки в ній взялися нові герої —