Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

234
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 171
Перейти на сторінку:
все в домі, неначе займався шпигунством. То була проста, але затишна вітальня, яку прикрашали канапи теплих тонів, кілька ламп на столиках, що виглядали антикварними, блякло-оливкового кольору килим на стіні й дещо менший — на підлозі; цей був у східному стилі й, здається, досить вишуканий. Іще я бачив вази з нарцисами, засклену шафку з темного полірованого дерева, насамперед же — книжки, багато книжок у високих шафах, хоча звідси я не міг прочитати жодної назви. Я чекав. Почув, як ожили птахи на вітах дерев навколо будинку: вони каркали, співали, злітали з дерев, лопочучи крилами — ворони, шпаки, одна сойка. Ранок починався ясним, насправді весняним, але тепер небо затягли хмари, світло посіріло, а на ґанку зробилося холодно.

І тоді я уперше відчув безнадію. Місіс Олівер передумала. Вона має право на особисте життя, а я, напевно, припустився помилки. Я їхав дев’ять годин, як дурень — що ж, так мені й треба, якщо вона вирішила зачинити для мене свої двері (зрозуміло, я й не подумав натиснути на ручку) та й пішла кудись у своїх справах замість розмов зі мною. Можливо, я на її місці вчинив би так само. Я вдруге подзвонив у двері, нерішуче, й присягнувся більше вже до дзвінка не доторкатися.

Нарешті я повернув назад, валізка стукнула мене по коліну, а я пішов повільно сходинками вниз, відчуваючи, як піднімається в глибині душі хвиля обурення. На мене ще чекає довга подорож, часу на роздуми більше ніж вистачить. Я вже почав ті роздуми, тож не одразу почув, як позаду мене клацнув замок, рипнули двері. Я завмер, волосся на потилиці заворушилося. З якої б нагоди мав так лякатися цього звуку, якщо цілих п’ять хвилин я чекав на нього? Як би там не було, я обернувся й побачив, що вона стоїть біля дверей, прочиняючи їх до себе, ще не встигла відпустити ручку.

Вона була гарною жінкою, енергійною, зі сторожким поглядом, але, поза сумнівом, не тією музою, що надихала малюнки й картини Роберта у «Ґолденґров». Чомусь вона нагадала мені морське узбережжя: волосся пісочного кольору, біла-біла шкіра, посипана ластовинням, яке зазвичай вицвітає з віком, а сині, мов океан, очі дивилися на мене з підозрою. На мить я закляк на сходах, а тоді схопився й прожогом кинувся до неї. Опинившись поруч, я збагнув, що вона маленька на зріст, тендітна, мені до плеча, отже, Роберту Оліверу — до грудної кістки. Вона прочинила двері трошки ширше й відступила вбік.

— Ви доктор Марлоу? — запитала вона.

— Так. А ви місіс Олівер?

Вона спокійно потисла руку, яку я їй простяг. Рука в неї була маленька, як і вся вона, тому я очікував, що потиск буде слабким, мов у дитини, але пальці її виявилися дуже сильними. Нехай вона й скидалася виглядом на дівчинку, але то була сильна дівчинка, ще й з характером.

— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.

Обернулась і пішла в дім, а слідом і я увійшов до вітальні, яку вже бачив крізь віконце. Відчуття було таке, немов вийшов на сцену — ні, скоріше таке, немов я дивлюсь п’єсу, завісу вже піднято, а я сиджу серед глядачів у залі, тобто встиг уже роздивитись декорації, поки актори ще тільки починали. У будинку панувала цілковита тиша. Підійшовши ближче до книжок, я роздивився — то були переважно романи, написані за останні два століття, дещо з поезії, кілька історичних праць.

Місіс Олівер йшла на кілька кроків попереду. Одягнена вона була в сині джинси й сірувато-синій гольф, який вигідно облягав її фігуру: гадаю, вона не забувала, якого кольору в неї очі. Тіло виглядало гнучким — не так спортивним, як просто граціозним від природи, немовби в рухах воно набирало своєї форми. В ході цієї жінки відчувалась рішучість; вона тримала себе так, аби жодним жестом не викликати навіть натяку на жалість. Рукою вказала мені місце на канапі, а сама сіла на іншу, навпроти мене.

У цьому місці вітальня робила поворот, і звідси я побачив великі, від підлоги до стелі, вікна, крізь які відкривався вид на широкий лужок з буковими деревами, велетенським гостролистом і вкритими пишним цвітом кизиловими деревами. З під’їзної алеї цей лужок не видався мені таким великим, але її садиба, вся вкрита зеленню, оточена високими деревами, за розміром була удвічі з гаком більше звичайних ділянок. Цим видом колись насолоджувався Роберт Олівер. Я поставив валізку на підлогу біля канапи й спробував опанувати себе.

Дивлячись на місіс Олівер у протилежному кінці кімнати, я зрозумів, що вона вже цілком себе опанувала; зчеплені руки лежали на колінах. Взута була в схожі на дитячі кеди, які колись, цілком можливо, мали темно-синій колір. Волосся в неї було густе, пряме, підрізане на рівні плечей з якоюсь первісною вишуканістю; воно сяяло стількома відтінками лев’ячої гриви, пшеничного колосся й золотого листя, що мені дуже важко було б передати це фарбами на портреті, якби я його малював. На обличчі, по-справжньому красивому, майже не було косметики — так, трохи блідої помади, і ще на диво вміло підведені очі. Жінка не посміхалася, вона пильно придивлялася до мене, перш ніж розпочати бесіду.

— Вибачте, що вам довелось чекати, — нарешті промовила вона. — Я ледь не передумала. — Вона не вибачалася за свої вагання й не збиралася нічого пояснювати.

— Я не докоряю вам за це. — Одну мить я міркував щодо чемнішої форми, але зараз перебільшена чемність здалась мені недоречною.

— Так, — вона просто констатувала факт.

— Дякую, що ви погодились на зустріч, місіс Олівер. До речі, ось моя візитна картка. — Я простяг їй картку й відчув, що поводжуся занадто офіційно. Вона опустила очі.

— Може, вип’єте філіжанку кави або чаю?

Я розмірковував: може, відмовитись? Але у цій затишній кімнаті, в атмосфері Півдня, краще було погодитись.

— Дуже вдячний. Якщо ви вже зварили каву, то охоче вип’ю.

Вона підвелась і з тією ж скромною грацією вийшла з кімнати.

Кухня була зовсім поруч: я чув, як дзенькають тарілки, як стукотять шухляди столу, — а сам, поки не було господині, пильніше озирнув кімнату. Серед усіх тих ламп на підставках з розмальованої квіточками порцеляни не залишилося жодної ознаки того, що колись тут мешкав Роберт Олівер — хіба що книжки могли належати йому. Жодної ганчірки, якими витирають олійні фарби, жодного полотна новомодних пейзажистів. Усе мистецтво на стінах складалося з однієї побляклої вишивки, напевно, сімейної реліквії, та двох стареньких акварелей, які зображували ринок у Франції — а може, в Італії. Зрозуміло,

1 ... 19 20 21 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"