Читати книгу - "Викрадачі"

Місіс Олівер повернулася з дерев’яною тацею, на якій стояли дві філіжанки кави. Порцеляна була прикрашена тонким візерунком, що зображував ягоди ожини. На таці ще лежали мініатюрні срібні ложечки й стояли глечик з вершками та цукерничка, теж срібні. Поряд з її синіми джинсами й вицвілими кедами все це виглядало дуже вишуканим. Тепер я помітив на ній золотий гарнітур з кольє й сережок, прикрашений синіми самоцвітами — сапфірами або турмалінами. Вона поставила тацю на стіл біля мене, подала мені мою каву, а другу філіжанку понесла до свого місця й сіла, не розливши ні краплі. Кава була гарна, я відразу зігрівся після холоду на ґанку. Жінка мовчки дивилась на мене, так що я вже було почав запитувати себе, а чи не виявиться дружина такою ж неговіркою, як і її чоловік?

— Місіс Олівер, — почав я, намагаючись говорити невимушено. — Я розумію, що вам це може бути важко, тому хочу, щоб ви зрозуміли: я в жодному випадку не наполягатиму на вашій відвертості. Ваш чоловік виявився дуже нелегким пацієнтом, і я стурбований його станом — про це я вже казав вам по телефону.

— Колишній чоловік, — виправила вона мене, але я вчув у її тоні нотки гумору, легесенький натяк на те, що вона кепкує з мене, а може, із себе. Вона немов казала: «Я теж можу розмовляти з вами твердо». Я ще жодного разу не бачив, як вона посміхається, й не побачив цього тепер.

— Ви повинні зрозуміти: будь-якої безпосередньої загрози для життя й здоров’я Роберта не існує. Він нікому не намагався зашкодити: ні іншим, ні собі, — після того, що сталося в музеї.

Вона мовчки кивнула.

— Насправді він здебільшого виглядає цілком спокійним, але в нього трапляються напади люті та збудження. Втім, це збудження не виявляється у словах. Я збираюсь тримати його в нас, допоки сам не пересвідчуся, що він ні для кого не становить загрози й здатен сам про себе подбати. У телефонній розмові я вже згадував, що головна для лікаря проблема полягає в тому, що він не хоче розмовляти.

І вона не промовила на це ані слова.

— Я маю на увазі, що він взагалі не розмовляє. — Подумки я згадав, що одного разу він-таки заговорив до мене, саме щоб повідомити: мені дозволено бесідувати з жінкою, яка зараз сидить навпроти мене.

Її брови піднялися над філіжанкою кави — вона зробила ковточок. Брови були пісочного кольору, але темнішого, ніж волосся, й наведені стрілкою, наче їх малював… Я силкувався збагнути, манеру кого з портретистів мені це нагадує, та якого розміру пензель я сам узяв би, якби писав її портрет. Над чистим високим лобом блищала хвиля густого волосся.

— Він що, жодного разу з вами не заговорив?

— Тільки у перший день, — зізнався я. — Він підтвердив те, що накоїв у музеї, а потім додав, що я можу про нього розпитувати кого забажаю. — Я вирішив не розповідати — принаймні, одразу, — що він згадував якусь Мері, котру я можу розпитувати. Я сподівався, що місіс Олівер згодом сама мені розповість, хто ж це — можливо, навіть натискати на неї не треба буде. — Але з того часу він замовк. Упевнений, що ви прекрасно розумієте: неможливо довідатися, що саме його бентежить, якщо він не хоче розмовляти. Іншого способу виявити це лікар просто не має. І тільки шляхом бесіди з ним ми здатні з’ясувати, під впливом яких обставин його стан погіршується.

Я не відводив від неї погляду, але вона не бажала допомогти мені бодай кивком.

Я спробував схилити її на свій бік, розмовляючи з обережною приязню.

— Можна і далі змінювати дози ліків, але багато ми цим не зробимо, якщо він мовчатиме надалі — я не можу знати напевно, наскільки допомагають йому ті чи інші ліки. Я призначив йому індивідуальну й групову психотерапію, але й там він продовжував мовчати, а згодом перестав відвідувати сеанси. Якщо він не почне розмовляти зі мною, то я повинен розмовляти з ним, усвідомлюючи певною мірою, що його може турбувати.

— Тобто спровокувати його? — відверто висловила це місіс Олівер. Її брови знов піднялися вгору.

— Ні, змусити його розкритись, показати Роберту, що я розумію його життя, принаймні у певних межах. Можливо, це допоможе йому знову почати розмовляти.

Здається, хвилину вона напружено розмірковувала, потім випросталась, маленькі груди під гольфом напнулися.

— Але ж як ви збираєтесь пояснити йому, що знаєте так багато подробиць з його життя, про які він сам не розповідав?

То було таке розумне, таке влучне й доречне запитання, що я відставив каву й пильно подивився на жінку. Не очікував, що мені прийдеться відповідати на це запитання так швидко. Чесно кажучи, я й сам досі обмірковував відповідь на нього й наразі не мав готової. За п’ять хвилин бесіди вона спромоглася загнати мене в куток.

— Буду з вами відвертим, — сказав я, хоча й розумів, що саме так і розмовляють лікарі зі своїми пацієнтами. — Я ще не вирішив остаточно, як саме поясню це Роберту, якщо він запитає. Проте якщо він запитає мене, значить, він почав розмовляти! Нехай навіть зі злості.

Уперше я побачив, як її губи ледь розійшлися у натяку на посмішку; зуби рівні, верхні трохи завеликі, й це надавало їй особливо милого вигляду. Майже відразу вона знов зробилася серйозною.

— Хм-м-м, — це прозвучало мелодійно, немов початок пісні. — І ви скажете йому про нашу розмову?

— А це вам вирішувати, місіс Олівер, — відповів я. — Якщо хочете, можемо обговорити, що і як варто йому розповідати.

Вона повернулася до кави.

— Так, можливо. Я обміркую це, й ми дійдемо певної угоди. Будь ласка, називайте мене Кейт. — У тому маленькому русі вуст проглянула жінка, яка колись часто посміхалась і, можливо, знов навчиться цього. — По-перше, я намагаюсь навіть подумки не називати себе «місіс Олівер». До речі, саме зараз я повертаю дівоче прізвище. Нещодавно вирішила.

— Ну що ж, спасибі… Кейт, — сказав я, першим відводячи очі вбік. — Якщо не заперечуватимете, я зроблю деякі нотатки, суто для себе.

Вона, здається, обміркувала цю заяву, тоді відставила філіжанку з кавою, наче вирішила перейти до суті справи. Тільки цієї миті я збагнув, яка чиста й охайна ця кімната. В неї ж