Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

— Я б так не сказав, — відповів він. — Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Все це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя, — ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за Нього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, — нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні — в той короткий час, поки грає моя життєва закваска.

— Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст [11].

— Важкі слова, — засміявся він. — Але що означає «гедоніст»?

Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.

— До того ж ви така людина, — провадив я далі, — що їй Не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.

— Тепер ви починаєте розуміти, — сказав він, радісно всміхаючись.

— Ви — людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.

— Так.

— Людина, що її треба завжди боятись…

— Саме так.

— Боятись, як змії, тигра, акули.

— Тепер ви знаєте мене, — сказав він. — Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.

— Ви якась потвора, — додав я відважно, — Калібан, що думав про Сетебоса [12], діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.

Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння, — він, очевидячки, не був знайомий з цією поемою.

— Я саме читаю Браунінга, — признався він, — але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти і прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав'язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, — я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, «темпераментний» ідеаліст, — але він штурмував останні передмур'я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов'язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

— Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовірне. Ввечері я сидів за столом з капітаном і мисливцями, тоді як Томас Магрідж обслуговував нас, а опісля мив посуд. Це була калібанівська примха Вовка Ларсена, і я побоювався, що матиму з неї самі прикрощі. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже, дратувало мисливців, бо вони з нашої розмови нічогісінько не розуміли.

РОЗДІЛ IX

Три дні відпочинку, три щасливих дні відпочинку мав я, коли був у товаристві Вовка Ларсена, їв за столом у кают-компанії і не робив нічого, лише розмовляв з ним про життя, літературу та всесвіт, тоді як Томас Магрідж кипів і лютував, роблячи і свою і мою роботу.

— Стережися шквалу, оце все, що я тобі скажу, — попередив мене Луїс, коли Вовк Ларсен зійшов униз утихомирювати мисливців, давши нам яких півгодини вільних на палубі. — Ніколи не вгадаєш наперед, чого від нього ждати, — провадив Луїс на моє прохання висловитись ясніше. — Він мінливий, як вітер або морська течія. Не вгадаєш ніколи його коників. Уже думаєш, ніби знаєш його і внатурився з ним, а він візьме та ще й так закрутить — накинеться на тебе, рознесе на шмаття всі твої вітрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсім не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луїс. Ми з капітаном розгарячкувалися в суперечці — про життя, звичайно, — і я, набравшись не в міру сміливості, торкнувся вдачі Вовка Ларсена та його вчинків. Правду мовивши, я розтинав і вивертав йому душу так само безжально, як він робив те з іншими. Можливо, це було необережно з мого боку — така гостра мова, але я відкинув усю стриманість і різав та рубав йому, аж поки він розлютився. Його засмагле, бронзове обличчя вробилося чорне від гніву, очі йому спалахнули. В них не було вже ні ясності, ні здорового глузду — нічого, крім шалу божевільної людини. Я бачив у ньому вовка, та ще й скаженого вовка.

Заревівши, він стрибнув до мене і схопив за руку. Я силкувався мужньо вистояти, дарма що весь тремтів. Але величезна сила цієї людини зломила мою волю. Він схопив мене рукою вище ліктя, і коли дуже стиснув мені руку, я не витримав і голосно скрикнув. Ноги в мене підгиналися, я просто не міг стояти й терпіти той лютий біль. Руку було наче розчавлено.

Раптом він опам'ятався, бо ясний вогник засвітивсь! В його очах, і відпустив мою руку з уривчастим сміхом, що більше скидався на рик. Я впав додолу, трохи-трохи не зімлілий, а він сів, запалив сигару й почав стежити за мною, як кішка за мишею. Скорчений від болю, я помітив у нього п очах ту цікавість, що й раніш уже часто завважував, — подив, збентеження й вічне запитання: навіщо все це?

Нарешті я встав на ноги й піднявся трапом. Погожій норі настав кінець, і мені лишалося тільки повернутись до камбуза. Моя ліва рука заніміла, наче паралізована, і минуло кілька днів, поки вона ожила, але здерев'янілість і біль відчувалися ще не один тиждень. А він же не зробив нічого, тільки взяв мою руку і стиснув. Вона не була ні вивихнута, ні зламана. Він просто