Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Одного разу… 📚 - Українською

Читати книгу - "Одного разу…"

744
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Одного разу…" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 51
Перейти на сторінку:
роману «Джен Ейр». Бабуся казала, що мій дідусь, який загинув на війні у 27 років, був дуже схожий на графа Рочестера, адже так само красиво розмовляв із нею. Коли вони одружилися, бабусі ледь виповнилося шістнадцять. Потім – двоє дітей, війна. І на цьому все закінчилося…

Цього дідуся я не знала. Після нього лишилися щоденники – товстелезний том «Фронтових нотаток». Якби вижив, певна, він би писав і далі.

Отже, знову – книжки…

Книжки і школа

Через книжки я майже припинила ходити до школи в десятому класі – саме тоді, коли треба було шалено вчитися, «набирати бали для вступу». Хоча брешу – окрім книжок, я мала й інші розваги – наприклад, танці та небезпечні пригоди в сусідньому містечку Макіївка. (Дивились «Маленьку Віру»? Оце саме воно і є! Пейзажі з териконами, консервування сотень слоїків з огірками, трамвайні колії і специфічний вигук «чи шо?», яким закінчувалося будь-яке речення.)

«Книжковість» і дикість ситуацій, у які потрапляють дівчатка в безвиході промислового міста, йшли паралельно.

Вранці, поки мама збиралася на роботу, я робила вигляд, що так само збираюся до школи. Я заходила до ванної кімнати й одягала шкільну форму прямо на нічну сорочку, потім вдавала, що розчісуюсь, збираю портфель. А щойно за мамою зачинялися двері, скидала форму й падала в ліжко з черговим наркотиком – книжкою. Бувало, що я ледь встигала одягтись і прибрати постіль, коли мама ввечері поверталася з роботи.

…одного разу це тривало… два тижні. Поки подруга сказала, що класна керівничка збирається телефонувати нам додому, адже моя «хвороба» надто затяглася.

Я злякалася. І почала розбирати телефонний апарат. Побачила, як влаштовано дзвінок: поміж двома мідними «капелюшками» міститься важіль, котрий (коли телефонують), швидко б’є по них – і від того лунає дзвоник. Не вагаючись, я загнула цей «важіль» догори і знову зібрала апарат.

Того вечора телефон підозріло мовчав. Мама дивувалася, адже після розлучення вона любила «повисіти на телефоні», базікаючи з численними подружками.

Наступні два дні проминули спокійно. Ніхто не телефонував. Мама була здивована, але телефонувала сама й тому нічого не підозрювала.

Але на третій день все ж таки викликала майстра: ну не міг наш телефон мовчати цілих три дні!

Майстер розкрутив апарат і сказав, що в нас дивним чином загнутий найважливіший для дзвінка «важіль». Мама побожилася, що ніхто не торкався цього важеля. Я теж вдала щире здивування. Майстер сказав, що без людського втручання це неможливо. Мама наполягала, що ми цього не робили. Майстер відповів, що цей важіль – металевий і загнутий не «божою силою», а людськими руками.

Суперечка зайшла в глухий кут. Майстер плюнув, відігнув важіль і пішов, навіть не взявши належні йому три рублі.

Щойно він пішов – пролунав дзвінок. Мама підняла слухавку. Це телефонувала вчителька. Мама зблідла, адже вчителька повідомила, що її донька ось уже третій тиждень лікується від загадкового вірусу. «Як же так? – розгублено відповідала мама. – Вона ж щоранку збирається до школи…»

Розмова була неприємна. Мама терміново зібрала якийсь сервіз, котрий було привезено з Німеччини років сім тому, і пішла на побачення з учителькою. Завдяки цьому еротичному, ба навіть лесбійському сервізу (на ньому було зображено оголених грекинь, що млосно тулилися одна до одної), мене не вигнали зі школи.

Хоча я все одно не вчила те, що мені не подобалось. Наприклад, як влаштована мартенівська піч… Не бачила в цьому ніякого сенсу! Цей параграф з хімії я б не вивчила й під загрозою розстрілу. Така була зараза!

…наближалися іспити. А з хімії в мене так і лишалися «двійки» – за цю саму кляту-розтрикляту піч! Причому вчителька хімії наполягала, щоб я вивчила саме цей розділ – іншого вона від мене й чути не хотіла! Одне слово, найшла коса на камінь. Я теж діяла за принципом «каменя й коси» і вперто не вчила влаштування огидного мені механізму. (О, якби ж тоді знати, що мартенівську піч я, працюючи на металургійному заводі, обстежу згори донизу!)

– Роздобудько! – кричала хімічка на кожному уроці. – До дошки. Розкажи нам про принцип дії мартенівської печі!

Роздобудько виходила й тупо мовчала, роздивляючись плакат.

– Сідай, два! – казала хімічка. – Наступного разу не вивчиш – буде двійка за чверть. І ти нікуди не вступиш – це я тобі гарантую.

Мабуть, у неї були великі зв’язки…

Школа була для мене концтабором, учительки (хоча й не всі) – наглядачами й катами. Їм було з нами нудно. Нам з ними – також. Виручали юні практикантки, котрі на позакласні уроки приносили записи «Пінк Флойда» й закохували в себе хлопців. Здебільшого вчительки були самотніми, їх дратувало моє завжди розпущене волосся (я просто не знала, що з ним робити!), і вони (так, так, саме вчительки) дали мені прізвисько «Сильва», вимовляючи його з такою огидою, ніби йшлося про найбільшу грішницю на землі. Мабуть, хімічка з високою «бабетою» на голові не була винятком.

…влаштування та принцип дії мартенівської печі я так і не вивчила. Мала «двійку» й не пішла на шкільний вечір наприкінці навчального року. А випускні іспити дійсно довели необмежену владу хімічки. Адже вона була у складі комісії, що приймала іспит з української літератури. Треба сказати, що саме українську літературу в школах Донецька викладали абияк. Можна було отримати «відмінно» лише за те, що тупо перелічиш риси характеру якого-небудь Чіпки: «мужність», «бадьорість», «сміливість» – одне слово, дивись у вікно й бубони.

Так от, відповівши на всі запитання екзаменаційного білета і побачивши схвальну посмішку вчительки літератури, я напружилась: їй щось активно шепотіла на вухо хімічка. Усі члени комісії закивали головами й почали запитувати щось із позакласного читання. Наступні хвилин сорок я перечитала їм майже всього Сосюру – те, що в школі не проходили, потім – Тичину. А хімічка все шепотіла й шепотіла щось комісії. Нарешті червона від сорому молода вчителька літератури сказала, що моє майже годинне катування варте лише трійки. Це було несправедливо.

Як боротися з несправедливістю

…я не терплю несправедливості.

Вона для мене, мов батіг або ланцюг, котрим у якомусь індійському фільмі господар до крові шмагав ні в чому не винного слона. Я бачила цей фільм у дитинстві. Таємно ридала. Таємно – бо ніколи й ніде не робила цього вголос. («Нічєво нє больна!»)

Багато разів у житті я була таким слоном. І досі не можу зрозуміти – чому? Хоча насправді не «не можу», а вже не хочу! Певною мірою свої ролі та свій

1 ... 19 20 21 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одного разу…"