Читати книгу - "Останній з могікан"

— Хай випалюють свій порох, — розважливо мовив розвідник, коли куля за кулею посвистували над місцем, де він безпечно схоронився. — Свинцю тут багатенько можна буде назбирати по всьому. Та й, гадаю, гемонському кодлу ця забава набридне раніше, як це старе каміння почне благати милосердя!.. Анкесе, хлопче, ти розтринькуєш зернятка пороху, надмірно їх насипаючи. І коли рушниця підбиває, вона добре стріляти не може. Я ж тобі казав ціляти того плюгавця під смугу білої фарби. Якби твоя куля схибила хоч на волосину, а то ж вона пішла на цілих два пальці вище! Життя в мінгові лежить низько, а людяність каже нам забивати відразу навіть гадюку.

Спокійна усмішка освітила гордовиті риси молодого могіканина, показуючи, що він не тільки знає англійську мову, але й розуміє, що мав на увазі розвідник. Проте він нічого це відповів і не виправдувався.

— Я не можу дозволити, щоб ви закидали Анкесові невмілість чи невправність, — сказав Данкен. — Він самовіддано врятував мені життя. Тепер він матиме друга, якому ніколи не треба буде нагадувати про вдячність.

Анкес трохи підвівся і простяг Гейвордові руку. Під час цього вияву дружби обидва юнаки обмінялися промовистими поглядами. Соколине Око, що дивився незворушно, але й прихильно на цей спалах юнацьких почуттів, промовив:

— Друзі в диких хащах часто один одному завдячують життя. Наважуся сказати, що я мав теж нагоду прислужитись Анкесові чимось таким, і я дуже добре пам'ятаю, що й він у п'яти різних пригодах ставав межи мною та смертю: тричі при сутичках з мінгами, раз, коли перебиралися через Горікен, і…

— Цей постріл влучніший од інших! — скрикнув Данкен, мимохіть сахнувшись, коли куля гострим рикошетом ударила в скелю обік нього.

Соколине Око взяв у руку безформний шматочок металу і похитав головою, розглядаючи його:

— Свинцева куля ніколи не плющиться. Хіба що вона з хмар спаде.

Але Анкес уже обережно підніс рушницю цівкою вгору, показуючи товаришам туди, де враз розкрилася вся таємниця. На правому березі річки, майже напроти засідки обложених, стояв крислатий дуб. Шукаючи собі вільнішої простороні, дерево нахилилось так далеко вперед, що його верхні галузки звисали аж над потоком. На верхівці дуба, серед листя, що ледь укривало вбоге карлувате віття, примостився гурон, то ховаючись за стовбуром дерева, а то виставляючись на видноту, коли приглядався до наслідку свого підступного пострілу.

— Ці чорти ладні й на небо видертись, аби довести нас до згуби, — сказав Соколине Око. — Не спускай гемона з ока, хлопче, поки я візьму його на мушку «оленебоя». Побачимо, якої він масті, коли помацаєм його разом з обох боків.

Анкес повстримався з вогнем до розвідникової команди. Але ось обидві рушниці зблиснули, з дуба злетіли в повітря листя й кора, а індіянин відповів на їхні постріли глузлививим сміхом, пославши їм ще одну кулю, що зірвала Соколиному Оку шапку з голови. Знову почувся дикий вереск із лісу, і свинцевий град заперіщив над головами обложених, припинаючи їх до місця, де вони легко могли стати жертвами стрільця на дереві.

— Тут щось мусимо робити! — мовив розвідник, знепокоєно розкидаючи оком. — Анкето, поклич батька. Нам треба всієї нашої зброї, щоб викурити того хитрого шибая.

Сигнал зараз же був даний, і не встиг Соколине Око знов набити рушницю, як Чингачгук уже приєднався до них. Коли син показав досвідченому воякові, де їхній небезпечний ворог, той промовив звичне «гу!» і більше вже ніякий вираз подиву чи тривоги не вихопився йому з уст. Соколине Око й могікани переговорили поважно хвилину по-делаверському, і кожен зайняв свого поста, щоб здійснити нашвидку вкладений план.

Від моменту, коли його викрито, індіянин на дубі палив із рушниці часто, але невдало. На заваді йому стояла пильність противників, що раз у раз стріляли, тільки він виставить яку частину тіла. А все-таки його кулі падали в середину громадки людей, що причаїлись на землі. Уніформу Гейвордову, особливо примітну, було пробито в кількох місцях, і раз кров показалася з легкої рани в нього на плечі.

Тривале й терпляче спостерігання, нарешті, осмілило гурона, і він зважився на певніший і фатальний постріл. Гостре око могікан запримітило темні обриси його ніг, необережно виставлених з-поза негустого листя на кілька дюймів од стовбура дерева. Їхні рушниці пальнули разом, і гурон, осівши на поранену ногу, показав на видноту частину тулуба. Жвавий, як думка, Соколине Око скористався з нагоди й пострілив із своєї грізної рушниці у верхів'я дерева. Листя струсонулось, небезпечна зброя впала з панівної високості, і за яку хвилинку марних зусиль постать індіянина хильнулася на вітрі, коли він розпачливо вхопився руками за вузлувату гілляку.

— Добийте його, на бога, добийте! — скрикнув Данкен, одвертаючи вражений погляд від жахливого видовища.

— Ані зернятка пороху! — затято відповів Соколине Око. — Смерть його певна, а зайвого пороху в нас нема, бо часом бій з індіянами триває й кілька день. Або їхні скальпи, або наші!

Слушність цих суворих і непоступних слів була занадто очевидна, щоб піддавати її сумніву.

Галас у лісі стих, стрілянина ущухла, і погляди всіх — і друзів, і ворогів, — звернулись до індіянина, що безнадійно повис між небом та землею. Подуви вітру колихали його тіло, і хоч ані скарга, ані стогін не зірвались йому з уст, бували моменти, коли він по-гноблено зиркав на своїх ворогів, а на обличчі його видно було, незважаючи на відстань, признаки тупої розпуки. Спонукуваний жалістю, тричі Соколине Око підносив рушницю, але щоразу розум наказував йому її опустити. Нарешті одна рука гуронова не вдержалася гілляки й безсило повисла вздовж тіла. Відчайдушне намагання вхопитися знов рукою виявилось марним, і якусь хвилю рука та спазматично стискувала порожнечу. Блискавка не була б швидша за полум'я з розвідникової рушниці; ноги й руки індіянина сіпнулись і стислися, голова впала натруди, і все тіло, наче свинець, бухнуло в розпінені води, що в безперервнім бігу своїм замкнулися над безталанним, поглинувши назавжди будь-який слід по ньому.

Жоден переможний крик не супроводив цієї важливої події, — навіть могікани дивились один на одного в німому жахові. Чийсь зойк почувся з лісу, і все стихло знову. Соколине Око, що єдиний, здавалося, був незворушний, похитав головою на власну слабкодухість і самодокірливо мовив:

— Це був останній заряд з мого ріжка і остання куля з ладівниці. Я вчинив як хлопчисько!