Читати книгу - "Ранковий прибиральник"

Отже, отже… Хiба не через мою глупоту, не через мою гординю загинув безневинний Бо? Хiба не я спровокував його на парi? Якщо менi в ту мить було все одно, як розпорядитися своїм життям, то чи мав я право розпоряджатися чужим?

Може, як натякнула незнайомка, я справдi знав занадто багато? Наприклад, те, що всiма людськими вчинками керує страх. Спочатку дитячий: обдурити надiї залюблених у тебе батькiв, бути гiршим вiд однолiткiв, не вивчити потрiбний параграф у пiдручнику. Потiм вiн трансформується в безлiч iнших: вiд банального остраху втратити роботу (чи — авторитет, любов, довiру, близьких людей… et cetera) до страху перед смертю. Якщо ж спробувати позбутися цього почуття, що залишається? Любов? Але Марiєю де Пiнта, наприклад, керує не так любов, як страх утратити її. Тому вона така покiрна й невимоглива. А я найпiдлiшим чином усiляко пiдтримую в нiй цей страх. I все це вiдбувається мимоволi, саме собою. Тому що це — модель, матриця усiх стосункiв.

Менi раптом захотiлося вiдразу схопитись i помчати до дiвчини, щоб чесно пояснити: вона має до мене зовсiм не те почуття, про яке мрiяла. Звiльнити її вiд страху. Тобто — вiд себе. Але… але тодi вiн перейде до мене пiд iншим iм’ям: «страх самотностi». Ось так. Страх закiльцьовує в єдиний ланцюг усiх нас. Я мiг би, звiсно, на нiй одружитись. Але я не любив її. Я це знав напевно.

Любов умерла в менi дуже давно… Я збрехав, кажучи, що не пам’ятаю, кому дарував пляшчинку дзiнтарсiвського «Бузку». Проте сьогоднi менi захотiлося говорити правду. Це була дiвчинка з паралельного класу. У неї був поганий зiр, вона носила окуляри з товстими скельцями, i тому її очi виглядали неприродно великими, як двi риби за склом круглого (такi тодi були в модi) акварiума, що спотворює зображення. Її волосся вiдливало мiддю й пахло чаєм (вона розповiдала, що бабуся в дитинствi ополiскувала її коси густою заваркою). Спочатку я навiть не знав її iменi — iз хлопцями з того класу ми ворогували й часто сходилися на шкiльному стадiонi для з’ясування стосункiв.

Я зiштовхнувся з нею випадково на денному сеансi в кiнотеатрi, коли прогулював уроки. Вона сидiла в буфетi i їла тiстечко, метляючи ногами в бiлих, якихось занадто дитячих для нашого вiку, шкарпеточках. Кiнчик її носа був замурзаний кремом. Усе це видалося менi кумедним. Я зрозумiв, що ця ласунка теж прогулює уроки, i сiв поруч.

— В тебе на носi крем! — Це були першi слова, з яких почалося знайомство.

Пiзнiше ми винайшли власну абетку з «маленьких танцiвникiв» i надсилали один одному зашифрованi листи. Це були короткi записки з кiлькох банальних фраз шкiльної тематики, складенi з низки смiшних iстот, що вихиляються в рiзних позах: «Менi набридло вчитись. А тобi?», «Що в тебе буде з хiмiї цього року?» На перервах ми не спiлкувалися, не ходили пiд руку, як це робили багато старшокласникiв, а тiльки iнодi обмiнювалися змовницькими поглядами й розумiли одне одного без слiв: «Завтра чекай листа!», «Я написав. А ти?»

Зате всi вихiднi були нашими. Коли я дивився на неї, менi здавалося, що вона була оповита серпанком свiтла, й усе в нiй — вiд кiнчикiв волосся до кiнчикiв пальцiв — було вкрите позолотою. А силует був нечiтким, розмитим, немовби розчиненим у цьому свiтлi. Вона любила солодощi й сама нагадувала прозорий льодяник, що тане.

Якось, коли ми сидiли в її оселi й розглядали книжку, я поклав їй руку на колiно. Це сталося зовсiм випадково, але я пам’ятаю, що в момент, коли я хотiв руку вiдсмикнути, внутрiшнiй голос сказав менi: «Не треба. Почекай. Подивимося, що буде далi!»

А далi ми просидiли нерухомо години двi, пролиставши книжку вiд початку до кiнця разiв п’ятнадцять. Тодi, напевно, я i зрозумiв, що то є любов: трепет i свiтло, льодяник, який тане в ротi, жар i лiд, жах i захват, злочин, який заслуговує на четвертування, їжак у горлi, нiмота, повiтряна яма. Мурашки по шкiрi.

Та пiсля лiта, впродовж якого ми не бачилися (вона кудись поїхала, а я три змiни вiдмучивсь у спортивному таборi), менi сказали, що вона померла…

З часом я навчився глушити цi спогади безлiччю способiв — невмiло розведеним спиртом, гiтарою, автостопом, спортом, бiйками. З кожним роком я вiдкривав для себе щоразу новi «лiки»: випадковi зв’язки, джаз, чужi компанiї, суворий мордобiй i, зрештою, нiч i вiтер. Мене гнав страх. Навiть рукавички чи парасолька, забутi в таксi, викликали приступ жаху. Я мрiяв бути зовсiм голим, як Адам, що вийшов не з лона людського…

…Подали кальмари, пиво, хрусткi булочки, срiбнi пакетики з олiєю, соуси, пляшку «Камiльєрi». Сонячнi плями лежали на скатертинi, мов яєчнi жовтки. Я подумав, що давно не чув дзвонiв, навiть сьогоднi, коли вони повиннi лунати всюди. Поруч за столиками сидiли люди й тихо перемовлялися, фотографували один одного, я машинально оглядав жiнок: може, й мешканка з 713-го обiдає в однiй iз цих компанiй? Жiнки були рiзнi. Iноземок я вирiзняв одразу за мiнiмумом макiяжу на обличчi й непоказними кофтинками. Нi, вона повинна бути зовсiм iншою.

I раптом я вiдсунув убiк келих з вином. Менi спало на думку те, вiд чого менi навiть перехопило подих. Моє життя на островi здалося менi нереальним, потойбiчним, начебто я, а не Бо, опинився на днi моря i якимось дивом проник в iнший свiт, де життя нiколи не закiнчувалось. А незнайомка з 713-го була… тiєю дiвчинкою, якiй я дарував «Бузок». Чоло моє вкрилося потом. Але й справдi, що я знав про її смерть? Тiльки те, що вона втонула пiд час гостин у бабусi в селi. А потiм бiльше нiчого не хотiв знати. Крiм того, мене перевели в iншу школу, з математичним ухилом. А раптом вона жива? Чи навпаки — я прийшов до неї таким-от дивним чином. Iнакше звiдкiля це дежа вю, яке я вiдчув, прибираючи 713-й?! Це впiзнавання запахiв, звичок, дрiбничок? Цi бiлi шкарпеточки на пiдвiконнi, цi льодяники, цi кораблики з фантикiв? Цей пунктир, що вiв мене всередину самого себе?… Я страшенно розлютився на себе. Як я мiг наразитися на небезпеку лишитися без роботи саме тодi, коли почав намацувати вихiд?

Я швидко впорався з обiдом i поквапився повернутись у Сент-Джулiус.

Звiсно ж, заледве я переступив порiг будинку, Стефанiя повiдомила, що мене шукає пан Нiколас де Пiро i