Читати книгу - "Відлуння золотого віку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
[20] Знуджує, мучить мене тим осоружним життям.
Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?
Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]
I, 7[246]
Зорі, у чорну
Хмару вповиті,
Світла на землю
Слати не годні.
Тільки-но буйний
Австр[247], налетівши,
Море сколотить —
Лагідна хвиля,
Світла й прозора
[10] Серед затишшя,
Враз каламуттю,
Брудом постане
Перед очима.
Так і стрімливу
Воду, що рине
З урвищ високих,
Брила зустрічна,
Скелі уламок,
Спінює, крутить.
[20] Тож, коли хочеш
Зором погідним
Вгледіти правду[248], —
Рівної стежки
Твердо тримайся.
Геть жени втіхи,
Геть — і страхи всі,
Геть — сподівання[249],
Щоб не страждати;
Де ж вони владні —
[30] Хмарний там розум.
Мов у вуздечці.
II, 1
Як тільки колесом[250] вона крутне вправно —
Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно рине.
Під ним — ще вчора гордий і жахний влáдар,
А хто лежав, побитий, той уже — зверху.
Хоч як ти побивайся, хоч ридай ридма —
А їй, причині тих гірких ридань, — смішно.
Ось так в тій грі вправляє своїх рук силу.
Таке-от витворяє: і журба й радість —
В одну і цю ж годину, хто злітав — пада.
II, 4
Хто схотів би тривалий
Спорудить собі захист
Од навального Евра,
Що в нестямі збиває
Хвилі моря потужні, —
Хай цурається моря,
Гір, що ваблять шпилями,
І пісків вічно спраглих,
У шпилі-бо найдужче
[10] Австр гінкий ударяє,
На пісках же зрадливих
Не зведеш собі крівлі.
Хто про затишок мріє
Без тривог та загрози —
Хай кладе у підніжжі
Скромні дому опори.
Хай, збиваючи хвилю,
Вітер гнівно рокоче —
Ти ж, немовби за муром,
[20] Вікуватимеш вік свій
В щасті, й лиш посмієшся
Над грізьбою етеру.
II, 5
Блаженний той вік найдавніший[252],
Що рад був ріллі незрадливій,
Не знав іще розкошів згубних.
Не дбали й про голод, і жолудь
Ішов на поживу щоденну.
Ніхто тих дарів, що од Вакха,
Не вмів іще змішувать з медом.
Серійських тканин у ту пору
Тирійський багрець[253] ще не барвив.
[10] На травах так солодко спалось,
Пилось — із прозорої річки,
При втомі був затінок сосон.
Морів іще не борознили —
З назбираним в світі товаром
Торговець не плив у незнане.
Ще грізна сурма не ячала,
Поля ще не барвились кров’ю,
Пролитою в чорному гніві.
І шал войовничий в ту пору
[20] Меча не вихоплював з піхов
У помсту за рани жахливі —
Ще кров'ю за кров не платили.
Якби до нас нині вернулись
Оті звичаї давнього віку!
Але дужче, ніж полум’я Етни,
Палахтить до набутків жадоба.
Хто ж перший із схову земного
Силу золота зваживсь добути?
Й самоцвіти, загрозу коштовну,
[30] Що воліють ховатись у надрах.
III, 2
Як у руках тримає віжки
Природа могутня[254], як наводить,
Передбачна, лад у ній законом,
Як тісно в’яже в сіть нерозривну
Кожну частинку, — хочеться все це
Викласти віршем повільнострунним.
Хоч африканські леви в оздобних
Путах ступають, хоч і поживу
З рук звикли брати, хоч і бояться
[10] Посвисту пуги, кари хльосткої,
Але у кров лиш пащу замочать —
Тут же, пригаслий, гнів вибухає
Ревом — і левом лев стає знову:
Шия вже вільна, порвані пута.
Першим — приборкувач під роз’ярілим
Падає гнівом — зубом кривавим.
Пташка невмовкна десь у верхів’ї —
Мовкне у клітці, хоч і годять їй
Як тільки можна: змазують медом
[20] Кухлі з напоєм — учта та й годі! —
Тільки б на втіху людям співала.
Та хай угледить з клітки тісної
Тінявий гай свій — геть розметає,
Витопче їжу, вже їй немилу —
Хоче до лісу, б’ється тужливо,
Спів її знову — тільки для лісу.
Так і лозина, нехотя грубій
Силі піддавшись, гнеться додолу,
Та відпусти лиш — і не зауважиш,
[30] Як вона знову стрілить у небо.
Феб, упірнувши в хвилю вечірню,
Знову, але вже неспостережним
Шляхом керує повіз до сходу.
Все з бігом часу в слід свій ступає,
Все повертається — тим і радіє[255].
Що ж то за устрій був би на світі,
Без того кола, де побіч себе
Йде і кінцеве — і початкове?
III, 6
Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.
Є лиш один Отець усього, він один усім править.
Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.
Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.
Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.
Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках
Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —
Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]
III, 9
Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,
Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку
Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху,
Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити
З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага
Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,
Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці
Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,
Всі за високим зразком будівлі високої частки.
[10] Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод
Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув
Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.
А серединну — природи потрійної — душу, що в світі
Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.
Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,
Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола
Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.
Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;
Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,
[10] З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом
Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.
Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,
Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,
Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!
Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,
Власне сяйво
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння золотого віку», після закриття браузера.