Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти,

Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!

IV, 1

Крила для лету мені подаровано —

   У небо злинути б на них.

Хай лише розум[258] відчує їх помахи —

   На все земне згори зорить.

Ген над кулястим повітряним безміром

   Він лине; хмари — вже за ним.

Вже й за верхів'я вогню, що розпалений

   Кружлянням éтеру, майнув.

Далі — до зоряносяйних осель йому

[10]   Вже світить Фебова стезя.

Може, й Сатурна дорогу він вибере,

   Як воїн — в латах зоряних.

Чи в вишині, зарисований зорями,

   Обійде їхній круг гінкий.

А переситившись дальніми мандрами,

   Стійке склепіння лишить він

І по стрімкому етері ступатиме,

   Де неземного сяйва блиск.

Там усевишній Державець із скіпетром, —

[20]   Дзвінкі повіддя у руках, —

Сам непорушний, а світом розгонистим

   Керує владно, рядить всім.

Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,

   Щоб ти забуте віднайшов, —

Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую!

   Тут перший мій — й кінцевий крок!

А як захочеш іще раз оглянути

   Ту землю — ніч покинуту —

Трепетний люд і тиранів побачиш там —

[30]   Вигнанців у краю своїм.

IV, 6[260]

Хочеш пізнати розумом чистим

Зевса гримучого вічні закони —

Глянь яснозоро в небо високе:

На справедливих давніх засадах[261]

Там споконвіку зорі кружляють.

Сонце вогненне й льодяна Феба[262]

Не урізнобіч ходять — у парі.

Йде Ведмедиця стрімко під полюс,

Їй не зануритись у глибодонні

[10]   Заходу хвилі[263]; звисока бачить

Інші, що в водах купаються, зорі.

Завжди чергуючи проміжки мірні,

Веспер для ночі збирає тіні.

Люцифер будить радісну днину.

Так і тримає любов обопільна

Лад у тих рухах, так проганяє

З обширів зоряних війни й незгоду.

Згода ж поєднує рівною мірою

Первні, щоби протилежне ріднилось

[20]   Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним

Чергою йшло, за морозом — огненне,

Полум’я — вгору, легке — щоб летіло,

Щоб осідала земля ваговита.

З тих-от причин, лиш весна завітає,

Рік цвітоносний пахощі сипле,

Літо спекотливе сушить Цереру[265],

Й знову — плодами обтяжена осінь;

Далі — дощі напливають на зиму.

Все це помірність живить розумна;

[30]   Все, що в тім колі живу має душу,

То воно тоне, то випірне знову

Із небуття до живлющого світла.

Високотронний Владар тим часом

Віжки напнувши, світом керує —

Пан і Творець, Джерело і Начало,

Законодавець, суддя справедливий.

Що він схиляє до руху, те знову

Стримує; зміцнює — що розхиталось.

А якби рухів на оці не мав він

[40]   І на круги свої не переводив —

Що нині в світі тримається ладу —

Од джерела б одійшло й занепало.

Ось де любов ця, спільна для світу,

Ось чому вабить стежка до блага.

Годі було б інакше й тривати:

Що було в русі — знов до своєї

Прагне вернутися першопричини.

V, 2

Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, —

Мовить про яснопромінного Феба

Словом пісенним Гомер медоустий.

Та чи проникне Фебове око

В надра підземні? Чи його промінь

Дна Океану здатен сягнути?

Іншим є око Творця сього світу,

Око високе: йому не завадить

Товща землі, хай яка непроглядна,

[10]   Й хмари скуйовджені в темряві ночі.

Що нині є, що було і що буде, —

Схоплює порухом мислі єдиним.

А що один він — усе озирає,

Значить, один він — сонце правдиве[267].

V, 5[268]

Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі!

Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують:

Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть.

Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних,

Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають.

Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично —

Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі.

Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих —

Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні.

[10]   Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором,

Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори.

Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить:

Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, —

Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269] твій огрубівши,

Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.

Максиміан[270]

Елегія II

От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, —

   З нею я серце своє, всі свої статки ділив, —

По багатьох роках, укупі любовно прожитих,

   Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік.

Інших утіх шукає собі, молодших коханців,

   Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий.

Як було солодко нам — того уже й не згадає,

   Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів.

Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен,

[10]   Завше придумає щось, тільки б мені допекти.

А перестрівши мене (якось це було) на такий-от,

   Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась:

«Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми?

   Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?..

Тут і знудило її — позбулася решток любові,

   Й інших чимало бридот я на прощання почув.

От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене

   Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк.

То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще,

[20]   Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать,

Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало,

   Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені.

Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою

   Час у минуле бере, склавши на крила годин.

Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки

   Блідістю з дня на день лиця беруться мої, —

Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда,

   Звисока і на свій вік, як і на мене глядить.

Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні:

[30]   Так із-під попелу — жар силу являє свою.

В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні:

   Від палахкої краси все ж залишається щось.

Рештки старої жаги — повій постачають поживу,