Читати книгу - "Етюд із метеликом"

на обох — на неї та брата. Од такої несправедливості вона мало сама не вмерла. А братик зі своєю фарбованою відьмою залишили квартиру в місті доньці, а самі перебралися в передмістя, у батькову оселю. Та так уже «дістають» її, що Боже не приведи! Спочатку взагалі хотіли вижити із законних метрів, а тепер усе тиснуть, тиснуть на неї, щоб продала їм свою частку спадщини. От вона й вирішила: виселить квартирантів зі своєї «хрущовки» й повернеться до міста. Але щоб оті стали одноосібними власниками батьківського спадку?! О ні! Не бачити їм усієї хати, як власних вух. Скоріше рак за горою свисне, ніж вона поступиться! Краще вже зовсім незнайомим людям продати! І то хутчіше. Хай спробують тоді оті пройди погосподарювати в одному дворі з чужими. Хай спробують!

Жінка правила смішну ціну. Дора поїхала подивитися на її спадок. Будиночок справді невеликий і нехарактерний для тутешніх сіл — цегляний, з мансардою. Такі старі оселі трапляються на Галичині, де винахід французького архітектора Франсуа де Мансара набув поширення ще після Першої світової війни. А можливо, тут жила колись польська родина. Мансарду, вочевидь, використовували як горище. Але коли Дора виглянула в закіптюжене віконечко й побачила, який пейзаж розгортається за ним, то вже знала, хто придбає цю частку хати й що буде в мансарді.

За тиждень вона встигла продати свою однокімнатну квартиру в центрі міста й перевезти речі на нове місце. Найперше взялася облаштовувати художню майстерню в мансарді, з якої було видно плетений із лози тин, кілька дерев із покинутими гніздами за ним, латочку опустілого городу з величезними жовтогарячими гарбузами, стягнутими докупи, поруділе поле за невеличким виярком і краєчок жовто-багряного лісу за полем. На облаштування кімнати під мансардою грошей не вистачило, але Дора нею й не переймалася. Накупляла на всі гроші, які ще лишилися, фарб і поринула в роботу.

Вимкнула телефон — усе одно колишні друзі давно не телефонували, а клієнти агентства тепер їй були ні до чого. Часто забувала пообідати, іноді й не мала чим, бо забувала поїхати в крамницю по продукти. У такі голодні дні їй, майже напівпритомній, являлися фантастичні видива. Реальність і уява змішувалися, як фарби на палітрі, витворювали дивовижні кольори, тони й напівтони. Згодом мистецтвознавці назвуть це її фішкою. А тоді вона просто поспішала, щоб скоріше написати серію робіт і влаштувати виставку. Бо на виставку прийде Віктор. Побачить її картини й переконається, що Дора дослухалася його порад, що він не помилився щодо неї — вона справді не безталанна. І тоді… Байдуже, що буде тоді. Тільки б побачити його!

Персональну виставку з першого разу влаштувати не вдалося. Директор арт-галереї стенув плечима й сказав, що в них уже на рік наперед усе розплановано, художники в чергу записані, до того ж вона нікому не відома. Її три акварелі виставлялися в цій залі? Можливо, можливо. За цей час стільки людей перед очима пройшло. Та це ще нічого не означає. Але коли вона принесла кілька робіт, запропонував узяти участь у тематичній експозиції — він якраз підбирає цікаві пейзажі. На відкритті виставки хтось із метрів навіть похвалив Дору, говорив про свіжість її робіт, якусь особливу манеру. Вона майже не чула, шукала очима у виставковій залі серед журналістів і художників Віктора. Але так і не знайшла. Це було справжнім ударом. Поїхала до редакції. Там сказали, що він іще восени розрахувався і, здається, виїхав із міста.

З року в рік, під час кожної наступної виставки, вона з надією вдивлялася в обличчя людей, які приходили на відкриття. Його не було.

— А якби ти не побачив мене випадково тієї неділі біля річки? — запитала ніби між іншим.

— То так само випадково зустрів би в тій маленькій кав’ярні, до якої ти частенько заходиш та інколи навіть малюєш за крайнім столиком, чи в художній школі, де ти працюєш, чи на пленері в замку, у якому ти за тиждень маєш взяти участь, чи…

— Невже ти стежив за мною?

— За тобою встежиш… Досить було на якийсь час випустити з поля зору — і все. Але тепер… Тепер я за тобою — як нитка за голкою… Боюся знову загубити. Ти ж більше не зникнеш?

І навіщо він запитує? Звісно ж, вона вже не зникне. Але ніколи не зникне й це пронизливе щемливе відчуття… Ніби щось пролетіло повз них, як отой блакитний метелик, якого вже не наздогнати, не потримати на долоні, не погладити по оксамитових блакитних крильцях. Залишиться тільки етюд, який завжди нагадуватиме про нього, про літо й про хлопчика, який міг би бути їхнім.

Фанатка

Хтось стукає у вікно — легенько, але хутко-хутко. Зі сну здалося — синичка проситься погрітися.

Погрієшся тут… Вітер у комині цілу ніч завивав, ніби там отой, що місяць із неба краде, товкся. Через шпарину під сінешніми дверима, мабуть, знов білі гадюченята попролазили та й лежать собі перед порогом — віника на них нема! Хата за ніч так вистудилась, що вода у відрі льодяною кіркою затягнулася. Проламав її емальованою квартою, лийнув той студінь на запечені вуста, жадібно ковтнув. Бр-р-р… А це ж надворі ще холодніше, подумав. От і стукає, бідна. Треба впустити пташку, треба… Може, то грішна душа чиясь у пташиній подобі замерзає на морозі. Грішна душа? А чого ж грішна? Мо’, і праведна. Авжеж, праведна. Грішна не літає, бо крил не має. Навіть отаких мацюпуньких, як у синички. А як праведна, то таки гріх не впустити…

Поки йшов до вікна, ошпарений крижаною водою, сон відсахнувся від скуйовдженої голови, шуганув назад до ліжка й причаївся під ковдрою. А стукіт повторився. Голосніше, вимогливіше. Ні, то не пташка — пташки не такі настирні. Бач, знов строчить як із кулемета — стук-стук-стук, стук-стук-стук. І кого це із самого ранку принесло? О, та вже не так і рано — маленька стрілка на стінному годиннику за десять перевалила. Великої зовсім немає — ще рік тому відламалася. Пробував замість неї дротика прилаштувати, але той не тримається. Ну й не треба. Яка різниця, скільки хвилин нацокує старий дзиґар? Хіба він кудись поспішає? Пригладив долонями розпатлану гриву (треба перед Різдвом постригтися), підійшов до вікна. Але крізь паморозь, що наросла на шибах, нічогісінько не видно — ніби мороз стіну білу вимурував. А бодай тобі!

Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, у білій із бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.

— Діду Артисте, ви-те вже не спите?

Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, і справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, лише до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки