Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Етюд із метеликом 📚 - Українською

Читати книгу - "Етюд із метеликом"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Етюд із метеликом" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 48
Перейти на сторінку:
так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом із ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска в молодого покоління, виховання не те. Та й авторитети в них тепер зовсім інші.

— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.

— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…

— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?

— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист іще спить, бо вчора в «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: усі артисти — як сови, уночі гуляють, удень спочивають.

— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж із другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід із міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.

— Що, зновика?

Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще від самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.

— Посланіє вам на пошті.

— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?

— Я вчора надвечір приносила, так ви ж у «Трьох дубах»… заблудили. А сьогодні я вихідна. Іду від дядька Василя, думаю, скажу. Може ж, у вас і на хліб не зосталося, то підете на пошту й отримаєте. Але якщо вам не горить, то не йдіть — я завтра після обіду принесу.

Не горить… От повітруля цибата! Можна подумати, що її язикатий дядько Василь уже не виплескав, як Артист учора перед компанією «Очі чорні» співав, а потім Калитку зображав. «Чия земля? — Калитчина!»… Семен Бахурів, що вже не менше Калитки наскупляв тієї земельки в селі, мало не просльозився. «Що то талант!» — сказав і поклав двадцятку. Але й два­дцятка, і десятка, й одногривеники — усе, що заробив за свої виступи, у шкалику й утопилося.

«Може, у вас і на хліб не зосталося»… Сердешна яка! Зосталося чи не зосталося, а за тим посланієм він не піде. Не піде — і все. Хай повертаються ті гроші туди, звідки прийшли. І хай той містер Ікс заткне їх собі в… Ну, куди хоче. Ті посланія вже все село на вуха поставили. Підслухав тут недавно, як молодиці теревенили. «Ви-те не знаєте, кумо, хто це нашому Артістові сістєматіческі переводи присилає?» — «Не знаю. А ви-те, кумо, не відаєте, звідки?» — «Відаю тіко, що не з України. Бо ж казала руда Зінка, що по міжнародній пошті, і не в гривнях, а в євриках. Ні адресу нема, ні фамілії. А сотка щомісяця — як штик». — «Євриками, кажете? Мо’, він развєдчик який німецький чи англійський?» — «Артіст — развєдчик? А клуб наш, значить, — засекречений об’єкт. То ж то він стоїть на замку стіко літ, щоб ніхто не знав, що в ньому сховано».

Хіхоньки та смішечки їм. Як це ще приватного нишпорку не найняли, щоб роздобув і в село доставив фото отого підпільного відправника грошей із «таємного розвідувального центру». Та щоб в анфас і профіль. Йому теж хотілося б глянути на те фото. А ще б краще — зустрітися віч-на-віч і сказати: «Хіба я тебе просив? У мене, знаєш, і своїх що „мазепі­вок“, що „франклінів“, що євриків — хоч греблю гати». От цього разу він не піде на пошту за переказом, і хай той містер Ікс так і подумає. Або ні — хай краще подумає, що він помер. От помер собі несподівано раб Божий Левко Терен, так і не доживши кілька років до законної пенсії, і тепер йому ніякі гроші не потрібні.

Уявив, як отой хтось, що вже півроку надсилає йому свої «тайні посланія», здивується, коли йому повернуть гроші з позначкою «Адресат вибув». А може, не тільки здивується. Хм… А що ж іще? Злякається? Засумує? Заплаче? Заридає? Він зупинився, хитро усміхнувся сам до себе (ач, як перехитрив містера Ікса!) і тільки тепер помітив, що вже підходить до пошти. Тю! Поки голова думала, ноги своє робили. Та коли ж це він устиг?! Ну й біс із ним. Оце ще раз візьме — і все, баста, фініта ля комедія. Чорт батька знає, хто це так таємно спонсорує його. І головне — за що? Нікому ж нібито й не дарував і в борг не давав. А як потім доведеться розплачуватися? Кажуть же, що безплатним буває тільки сир у мишоловці.

Потім… Коли ще те потім… Чи буде воно, оте потім? А жити ж якось треба вже й тепер. Зараз от розбагатіє на ще одне «посланіє», зайде до крамниці, купить хліба, печива, чаю, оселедчика, ні, краще хамси, бо оселедці дорогі — ніби то не океанські івасі, а справжня золота рибка в маринаді. Ну і, ясна річ, — пляшчину. Раз уже «вороні Бог послав шматочок сиру», то й до сиру можна…

Воно б не зайве й вугілля чи брикету прикупити — поки працював у клубі, то сільрада забезпечувала, а тепер ні роботи, ні палива. Але можна буде на вирубці заробити трохи сухої деревини — скоро мороз попустить, і бригада піде до лісу. Тепло від дров хутчіше вивітрюється з хати, але він любить, як вони горять і як, згоряючи, пахнуть. Тоді флейта сама проситься до губ. Заплющиш очі, дмухнеш у неї — і душа аж на покуть злітає. Всідається там біля образа святої Марії з дитятком на руках і слухає, як він грає. Від вугілля ж, а тим більш від брикету — тяжкий дух. Краще вже холод, ніж він. Отож можна й не купувати — навіщо гроші марно тратити?

Щойно причинив двері пошти, а руда начальниця цибатої повітрулі ніби тільки його й виглядала.

— Заповнюйте, Івановичу, бланк і хутчіше до Петюні, ой-ой, звиняйте, до Петра Антоновича, сільського голови тобто. Діло він до вас якесь екстрене має. Я вже вам на мобілку сто разів телефонувала, але все — як у залізну рейку. Відключена вона у вас? Чи розрядилася? Чи, може, чого доброго, обміняли її по бартеру на… Ну, не важливо. Як братимете — сто євро чи як завше, у гривні перевести?

— А що мені в селі з чужою валютою робити?

— І правильно! Нате вам ваш еквівалент гривнями й не забудьте зайти до голови. Чуєте? Не забудьте!

Двері до голови — поряд, у цьому ж приміщенні, але через штахетний парканчик, що розділяє територію сільради й пошти. Левко задумався: заходити чи ні? Що доброго йому може запропонувати Петюня Пех? Повернутися до клубу? Так «вогнище культури» як згасло сім років тому, так і стоїть дубом. Хоча ні, не зовсім так. Тепер у ньому два вікна вийнято з рамами та старими дошками забито, стіни облуплені, перед дверима — снігова кучугура, а з димаря — ані цівочки диму. А всередині… Падку мій, падку! Ще рік-два отак померзне будинок та й розсиплеться на порохно.

1 ... 20 21 22 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюд із метеликом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Етюд із метеликом"