Читати книгу - "Право на пиво"

— Я теж пам’ятаю. А ти чого згадав?

— Просто я раптом змакітрив, що це ти сам оповідання написав. Так?

— Не даремно, друже, в міліцію потрапив. Через двадцять років до тебе дійшло. Через двадцять років, дивись, і підполковника одержиш.

— Ты, Вань, на грубость нарываешься, все, Вань, обидеть норовишь, — хриплуватим голосом «під Висоцького» продекламував Іванов. — Сам же вчив, що реагувати на життя треба радісно. От і порадів би за друга, який щось зрозумів, а ти насміхаєшся…

— Вибач, Ваню! Твоя правда…

— А ще священик!

— Ну, прости, Іване! — зрозумівши, що друг образився серйозно, Іван підійшов до нього і поклав руку на плече. — Я священик, але я не святий. Ти знаєш, у мене недавно, з півроку тому, випадок був. Проїхав я на червоне світло. Дурниця, звичайно, не дочекався секунди-дві, поки загориться зелене. Поспішав. І, як на зло, ваш брат даішник. Штраф. Слухай, така жаба мене задавила! Так платити не хотілося. І розумію, що сам винен. І формально винен, тому що порушив правила. І порушую принципи, які сам же проповідую, а жаба давить. Навіть хотів тобі дзвонити, щоб ти слово замовив.

— Чому ж не подзвонив?

— Переміг себе. Хоча досада ще довго залишалася. Я ж бо думав, що я шляхетний. А жаба давила. Не святий я, Ваню, даруй мені. Нас характеризують не наші помилки, а те, як ми їх виправляємо. Ти ж добре пам’ятаєш: «Місце зустрічі змінити не можна»?

— Авжеж? Сто разів дивився.

— Коли взяли Ручечника із шубою англійця, і колеги побоювалися, що будуть непотрібні розмови, твій улюблений Жеглов заявив: «Правопорядок в стране характеризуется не наличием воров, а умением властей их обезвреживать». Давай знешкодимо нашого злодія, який хотів украсти наш гарний настрій!

Заграв мобільник. Іваненко взяв рурку:

— Ну що, Миколо Петровичу? От і добре. З Богом!

— Усе нормально?

— Так. Подзвонив старший групи, повідомив, що пропустили. Спасибі тобі!

— Нема за що. Звертайтеся, отець Іван, коли потреба, — Іванов був задоволений, що не осоромився перед товаришем, що тема ментів була зам’ята, і вирішив перевести розмову в іншу площину. — Слухай, а як правильно — отець Іван, чи отче Іван?

— Правильно «отче Іване». Слово «отче» використовується при звертанні. Це кличний відмінок. В українській мові він використовується дотепер, а в російській вийшов з ужитку. От у церкві при звертанні до священика кажуть «отче» і ще при звертанні до Бога — «Боже», а в інших випадках росіяни використовують називний відмінок. А у нас: Іван-Іване, мама-мамо, друг-друже, пан-пане…

— Усе ти знаєш!

— Багато чого забув уже. Закон Гей-Люссака з законом Бойля-Маріотта вже плутаю.

— Слухай, ти на двадцятиріччі випуску був?

— Так. А ти навіть не подзвонив…

— Служба. ДТП. Я навіть забув. Мені староста дзвонив, поздоровив… А багато наших було? Бєлий був? Я знаю, він крутий підприємець… А Монч, знаєш, куди сина учитися направив? На радіофак! Клас! Учиться по тих же книгах, що і батько. А Фляк був?

— Ні. Він саме з «Океном Ельзи» був у турі по Україні.

— Ти ж казав, він на «Оболоні».

— От «Оболонь» і спонсорувала. А він типу представник фірми. Мені Бабич розповідав. Вони дружать. Тобі подобається «Океан Ельзи»?

— Так. Особливо ця: «Ти машина, і я машина…»

— Улюблена пісня даішників?

Іван не відповів, замислився.

— Да-а-а, — задумливо вимовив він по якійсь хвилі. — А я ніяк зрозуміти не можу, як ти став священиком. Учився добре. Фантастикою захоплювався.

— Я і тепер захоплююся.

— А як же православ’я? Не суперечить?

— Ти, Іване, хочеш за сім хвилин осягнути ази православ’я? Це — як курс фізики за ніч перед іспитом.

— Ну-у, я трохи підкований. Читав Євангеліє. Знаю Символ Віри. Знаю, що християн два мільярди. З них православних щось трохи більше десяти відсотків, а католиків — майже половина. Мені, до речі, католицька церква теж більше подобається. Там якось затишніше. Сісти можна, коли у нас стояти треба.

— Гм-м. Ти, все-таки, сказав «у нас».

— А ще мене дратує старий стиль. Що наша церква собі думає? Плутанина! Я зо два роки тому хотів поститися. Пам’ятаєш, ти мене переконував, як це корисно для душі і тіла… Ну і що? Новий рік, усі п’ють, гуляють, веселяться, столи їдлом заставлені, а наші святенники суворо так пальчиком — ніззя! А католики — молодці. Усе по-людськи. Ось ти можеш це пояснити?

— Можу. Католики хочуть, щоб людині було краще, а православні — щоб людина була кращою. Це важча задача. Католицька церква ближча до людей, а православна — до Бога. Тому нас і менше. Хоча, якби було якесь голосування, якийсь православний референдум, проголосував би за перехід на старий стиль, звичайно. А поки що православній людині