Читати книгу - "Прокляття дому"

на чорному ринку годинника, а сама вона стояла на Кармелітській біля книжкової розкладки, на якій виявила книжку, яку мама так довго не дозволяла їй читати, роман, що називався «Святий Ґюнтер, або Без батьківщини», саме цього дня, коли вона, стоячи на Кармелітській і, з зусиллям не даючи потоку людей відтіснити її від розкладки, читала книжку і тішилася, що власник не мав сили заборонити їй читати не заплативши, саме цього дня Карл Пфлюґер і його підлеглий, комісар поліції Паушель, виймали з контейнера у зворотному порядку, ніж два роки тому їх пакували тато і мама перед виїздом до Бразилії, усі їхні ґубенські речі і готували їх до розпродажу. Того самого дня, коли вона так довго стояла на Кармелітській і читала, адже в неї не було грошей, щоб купити книжку, а поки вона читала, то не думала ані про фаршировані перці, ані про налисники з яблучним мусом, ані навіть просто про хліб з маслом і сіллю, саме цього червневого дня, приблизно через два місяці після їхнього прибуття до Варшави, в Губені без їхнього відома продали на аукціоні її ліжечко, номер лоту 48, ціна 20 марок — купила пані Варнічек, адреса Нойштедтерштрасе, 17, її дзбаночок на какао, номер лоту 119, купив пан Шульц, адреса Альте Постштрасе, 17, це всього через кілька будинків від дому, в якому вони мешкали, а губну гармоніку тата, номер лоту 133, ціна 36 марок, купив пан Мосманн, адреса Зальцмарктштрасе, 6. Увечері цього дня, коли вона повернулася у свою дільницю перед самою комендантською годиною, увечері одного з найдовших днів 1942 року, коли безтурботний літній вітерець здував газети, що прикривали тіла мертвих, і вивільняв запах розкладу, цього світлого вечора, коли вона поверталася додому зигзагами, так вона тут привчилася, щоб не переступати через тіла мертвих, увечері цього дня, коли, як і в інші вечори, з будинків долинав плач сиріт, цього понеділкового вечора, коли мама поставила перед нею картоплю, на яку виміняла годинника, то цілком напевно була остання картопля, яку їй доведеться їсти в житті, уже цього вечора всі простирадла Ернста, Елізабет і Доріс, які попарно розпродали за ціною від 8 марок 40 пфенігів до 8 марок 70 пфенігів, номери лотів від 177 до 185, лежали акуратно поскладані у білизнярках у помешканнях родини Віттґер, Шульц, Мюллер, Зайлер, Ланґман і Брюль, Клемкер, Фрьоліх і Вульф.

Напевно так само темно, як тут, було і тоді під човном, який перекинувся під самим берегом, коли той хлопець із села хотів причалити до мостика. Перш ніж він повернувся до села, дівчинка повела його піщаною доріжкою догори в малинник. А хлопець показав їй за це пізніше, як плавати. Зовсім близько від берега, вода там така мілка, що ноги досягають, коли пливеш, дна, тоді вона вперше відчула, як вода сама несе її. А сусідка показала їй того літа, як ловити раків. Але хіба все це справді існувало, раки, озеро, човен, кущі малини? Чи був ще той хлопець, якщо вона вже ніколи його не бачила? Чи є ще в світі хоч хтось, крім неї? Тепер вона зрозуміла те, чого весь цей час не усвідомлювала: якщо ніхто не знає, що вона тут, коли її тут немає, то хто тоді взагалі знає щось про світ?

Вона не знала, що підлога старого дому, в якому вона заховалася, була крива, а оскільки через страшенну темряву їй нічого не видно, то вона й не бачить, як струмочок витікає з-під дверей її схованки, витікає в покинуту кухню покинутого помешкання на покинутій Новоліп'єштрасе у Варшаві. Коли в помешканні з'являється група оцінки майна під керівництвом якогось німецького солдата, на підлозі в кухні зі струмочка вже утворилося невелике озерце.

Тепер вже вона востаннє іде Заменгофою на північ, сонце світить їй у спину. Разом з нею ідуть інші, вона їх не знає, закінчилися вже всі щасливі випадкові збіги, і тепер уже всі вони нарешті назавжди ідуть додому. На порожніх вулицях, якими колона йде від блоку до блоку, валяються розбиті столи і ліжка тих, що йшли цією дорогою перед ними, йшли бруківкою в тіні від будинків. Через те, що гетто ніколи не було надто великим, дівчинка достеменно знає, що залишається позаду. Перечислити назви тих кількох вулиць тривало б не довше, ніж проказати «Отче наш».

Одного разу Шмелінґ звалив собі на плече ціле дерево і пройшов так пішки усю дорогу від свого літнього будинку на сусідньому курорті аж до сільського пляжу. Так він тренував м'язи на руках, сказав їй той хлопець із села. Вона не повірила, а хлопець запевнив: тренував, тренував, він сам, мовляв, був тоді на пляжі, коли з'явився Шмелінґ. На пляжі Шмелінґ пожбурив дерево геть, немов воно з паперу було, потягнувся, а тоді стрибнув у воду і поплив далеко-далеко, аж його вже навіть не видно було. Хтось із села закричав: Люди, наш Шмелінґ тоне! А він тоді повірив і взявся благати того селюка поплисти за Шмелінґом і порятувати його. А то ж був просто жарт такий.

Зі ста двадцяти людей у вагоні під час двогодинної поїздки помирають від браку повітря приблизно тридцятеро. Через те, що вона — дитина без батьків, то, як і декілька літніх людей, що вже не можуть ходити, і ще декілька, що збожеволіли під час поїздки, вона вважається перепоною для безпроблемного перебігу акції, тому відразу ж після прибуття її відсувають убік, аж за купу одягу, таку високу, немов гора, Гола гора, думає вона і пригадує собі свою усмішку, якою вона усміхнулася, коли дізналася від садівника смішну назву для тієї мілини в озері. На дві хвилинки над нею клубочиться небо з легкими білими хмаринками, як буває на озері перед дощем, дві хвилинки вона вдихає запах сосен, який так добре знає, тільки через високий паркан самих сосен їй не видно. Невже вона справді вдома? На дві хвилинки вона відчуває пісок під черевичками, в ньому ще трапляються невеличкі крем'яшки та кварцова і гранітна галька, а тоді назавжди скидає черевички, зупиняється на дошці, і