Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Коли ми заганяли у верхів'ї річки Фріо череду корів із тавром у вигляді кола з уписаним у нього трикутником, сухий стирчак мескітового дерева зачепився мені за дерев'яне стремено; як наслідок, я тиждень провалявся в таборі з вивернутою кісточкою.

На третій день вимушеного неробства я виповз із намету і рушив до фургона з провіантом, але безсило упав біля похідного вогнища балакучого табірного кухаря, Джадсона Одома. Джад був природженим оратором, але пані Доля зі звичною байдужістю підштовхнула бідолаху до заняття, яке не передбачало наявності вдячних слухачів. Отже, я став для Джада манною небесною у мовчазній пустелі щоденного існування.

Тим часом самого мене мучило майже нездійсненне бажання поїсти чогось смачнішого за нехитрий похідний харч. Мене переслідували видіння маминого буфета, «бездонного, мов перше те кохання, незвіданого, ніби ті печалі»[19].

— Джаде, ти вмієш пекти оладки?

Джад відклав убік шестизарядний пістолет, яким збирався товкти відбивні з м'яса антилопи, і погрозливо навис наді мною. Відчуття, що Джад налаштований зовсім не миролюбно, підтверджував націлений на мене холодний підозріливий погляд його блакитних очей.

— Слухай, ти, — сказав він уїдливо, але без надмірної агресії у голосі. — Ти серйозно — чи тобі закортіло з мене поглузувати? Хтось із хлопців розплескав язиком про мою любов до оладок?

— Ти що, Джаде, — заспокоїв його я. — Жодних жартів. Я обміняв би коня з сідлом за гірку добреньких пухкеньких оладок із маслом та з ароматним чаєм і нью-орлеанськими солодощами. А що за історія з оладками?

Джад одразу став привітніший, коли впевнився: у мене що в голові, те й на язиці. Він приніс із фургона незрозумілі мішечки і бляшанки і поклав їх у затінку навісу, під яким я напівлежав. Я мовчки споглядав, як кухар повагом розв'язує численні вузлики на мішечках.

— Це не історія, — сказав Джад, займаючись ділом, — просто закономірне відкриття, що стосується мене, червоноокого пройдисвіта з ранчо Майред Мул, і міс Вілейли Лірайт. Зараз усе розповім по-порядку.

Я тоді працював загінником у старого Білла Тумі на річці Сан-Мігель. Якось закортіло мені з'їсти консерви, котрі б раніше не мукали, не бекали, не рохкали і не клювали зерно. Тож я осідлав свого мустанга і помчав до крамниці дядечка Емслі Телфера на переправі Пімієнта на річці Нуесес.

О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут я всівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мною красувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці — й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев'яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.

Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.

— Це моя племінниця, — похвалився він. — Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20]. Хочете, я вас познайомлю?

«Свята Земля, — сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. — Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»

— Певна річ, дядьку Емслі, — кажу я вголос, — буду просто щасливий познайомитися з нею.

Дядько Емслі витягнув мене на подвір'я і відрекомендував.

Я ніколи не був сором'язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п'ятнадцять хвилин об'їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім'я Єва, яка своєю любов'ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.

— Це трапилося в Палестині, еге ж? — кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.

Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. Її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров'я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.

Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.

Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.

— Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, — відповів дядько Емслі.

Я ледве не вдавився персиком і двома сливками. Замалим не заваливши стійку, я вискочив надвір і погнав просто до мескітового дерева, де нудився на припоні мій чалий.

— Поїхала прогулятися, — поділився я з коником, — із Птахстоном Джеклі, цим віслюком із ранчо Майред Мул. Ти розумієш, старий?

Мустанг сумно пряв вухами. У коня справжнього ковбоя немає і крихти співчуття до різних там невдах-вівчарів.

Я повернувся у крамницю і запитав дядька Емслі:

— Кажете, вівчар?

— Вівчар, — підтвердив дядько