Читати книгу - "Наша спільна брехня, Ксана Рейлі"

— Що ти так дивишся на мене? — спитала я. — Кажу ж, що не поїду з тобою на цьому!

— Невже наша принцеса Ліліана чогось боїться? — заговорив Арсен, усміхнувшись. — Я думав, що ти сміливіша.

— Я дуже добре розумію, що ти зараз робиш. Тільки мене "на слабо" не візьмеш.

— Гаразд, як хочеш. Але це поки єдиний спосіб добратися туди, куди нам потрібно.

— Це так далеко?

— Трохи є.

— Звідки ти знаєш, що їхнє побачення буде саме там? До того ж у Сави сьогодні мало бути тренування.

— Вони розмовляли про це по відеозв'язку. От я і почув. Я не буду тебе цілий день чекати, — трохи роздратовано сказав Арсен. — Сідай, Лі!

— Якщо зі мною щось станеться, — я подивилася на нього, примружуючи очі, — то я тебе приб'ю!

— Цікаво як ти це зробиш, якщо будеш в лікарні, як мінімум, — мовив хлопець, а тоді закотив очі. — Та я жартую. Нічого з тобою не станеться.

— Я тебе попередила!

Знаю, що мої погрози були просто смішними, але я справді боялася. Ніколи раніше не каталася на мотоциклі, тому це для мене щось справді страшне. Я намагалася заспокоїтися, але це було не так просто. У голові з'явилися тисячі жахливих картинок.

— Перестань себе накручувати, Лілі, — заговорила я, як виявилося, вголос.

— Не хвилюйся ти так. Кажу ж, що все буде добре. Я хороший водій, чесно.

Арсен простягнув мені свою руку. Я деякий час просто дивилася на неї, а потім трохи невпевнено поклала свою долоню. Він допоміг мені сісти на мотоцикл, а я міцно вчепилася в футболку хлопця. Чомусь було дуже ніяково та страшно. Коли Арсен рушив, я міцніше притулилася до нього та заплющила очі. Їхали ми повільно, тому я все ж змогла заспокоїтися. Потім мені взагалі почало подобатися. Такі незвичні та невідомі для мене враження. Кожною клітинкою тіла відчувався порив вітру. Я вже уявила, як би красиво розвівалося моє волосся, якби не цей шолом. З'явилося якесь дивне відчуття спокою та свободи, чи навіть якоїсь насолоди від простого моменту. Це було щось схоже на те, коли я танцюю. Ніби ти летиш кудись і забуваєш про все на світі.
Я розслабилася і мені вже хотілося, аби Арсен їхав швидше. Згодом він зупинився біля якогось кафе, що знаходилося в іншому кінці нашого міста. Ніколи раніше тут не була. Я злізла з мотоцикла та зняла шолом.

— Це було так класно! — усміхаючись, заговорила я. — Тільки назад будемо їхати швидше, гаразд?

— А не боїшся? — спитав Арсен, піднявши брову.

— Уже ні.

— Я подумаю, — він підморгнув мені, — а то тобі ще так сподобається, що захочеш, щоб я постійно возив тебе.

— Непогана ідея, — тихо сказала я.

— Ходімо!

Я оглянулася по сторонах. Ми знаходилися біля якогось великого лісу, що простягався попри дорогу. Одразу ж поряд було невеличке кафе. Воно здавалося непримітним та і не дуже привабливим. Хоча, можливо, я помиляюся. Неподалік я помітила автомобіль Сави, а точніше його брата.

— Що це за місце таке? — поцікавилася я.

— Ніколи раніше не була тут? — спитав Арсен.

— Ні, — я похитала головою.

— Коли ми переїжджали сюди, то зробили тут зупинку. Нам з Адою тут дуже сподобалося, тож інколи ми навідуємося сюди.

— Зрозуміло.

— Я їх бачу.

— Де?

— Ходи сюди! Бо вони нас зараз помітять.

Арсен раптом присів і повільно підійшов під одне з вікон. Я побачила Саву та Аделіну, що сиділи саме там. Якщо хтось з них поверне голову, то одразу ж мене помітить. Арсен кивнув, щоб я зробила те ж саме, що і він. Що про мене подумають люди, якщо я почну повзти по тротуару? Точно викличуть мені швидку. Я все ж понадіялася на свою удачу, тому просто трохи зігнулася і побігла туди, де сидів Арсен.

— Вони якраз біля нас, — заговорив він та подивився у вікно.

Добре, що на підвіконні стояли якісь вазони. Хоча б так нас не буде видно. Я теж подивилася на них обох. Вони мило розмовляли між собою про щось. Я побачила, як Сава взяв Аду за руку, а вона сором'язливо усміхнулася.

— І що будемо робити? — тихо спитала я в Арсена.

— Напиши йому, — відповів він.

— Що?

Я дивно подивилася на хлопця. Мабуть, він забув, що ми з Савою вже не дружимо.

— Ніщо так не дратує дівчину на побаченні, як те, коли її хлопцеві пише інша.

— Я не буду йому писати, — буркнула я. — Можеш сам написати щось Аді.

— Я її брат, — Арсен закотив очі. — Так буде нецікаво. Сава не буде ревнувати її до мене, а от вона його до тебе буде.

— Ти забув, що він більше не мій друг? Написати йому — це означає першою попросити вибачення.

— І що в цьому такого?

— А те, що це він має просити у мене пробачення, а не я!

— Знаєш, Лі, — Арсен глянув на мене, — інколи твоя поведінка не відповідає твоєму віку.

— Вибач? — я насупилася.

— Тобі шістнадцять років, а скоро буде сімнадцять! Ти вже доросла дівчина, а поводишся наче маленька ображена дитина.

— Бо він образив мене. Сава сказав, що я безсердечна егоїстка, уявляєш?

— Тут я з ним погоджуюся, — мовив Арсен, а я сердито подивилася на нього. — Що? Це дійсно так.

— Ще хоч одне погане слово про мене — і я поїду геть звідси! — пригрозила я.

— Чим? — хлопець тихо засміявся. — Хіба пішки підеш, а це щонайменше півтори години. Не вимахуйся, Лі! Ну ж бо, пиши йому!

— Ти за це одним трюком не обмежишся, — буркнула я, витягуючи з сумочки телефон. — Тепер ти мені ще винен нічну поїздку на своєму мотоциклі.

— Оце ти загнула, — Арсен присвиснув. — Забагато хочеш.

— То що мені йому написати? — спитала я.

— Напиши, що ти прогуляла заняття з хімії й тепер хвилюєшся за те, що тобі скаже тато.

— Це якось дуже тупо, — буркнула я.

— Ну то придумай щось інше. Тільки спершу напиши, що тобі шкода за ті слова, які ти йому наговорила.

Я відкрила наше з Савою листування в Інстаграмі та почала набирати повідомлення:

@lili.s_va: Привіт, ти не зайнятий? Мені треба терміново тобі дещо розповісти!!!

— Що ти написала? — спитав Арсен, а коли побачив моє повідомлення, то просто закотив очі. — Він зараз проігнорує тебе, або напише, що зайнятий.

Я нічого не сказала, а просто заглянула у вікно, спостерігаючи за Савою. Він побачив, що йому прийшло повідомлення. Хлопець трохи нахмурився, а тоді почав щось набирати. Я почула звук вхідного повідомлення і відкрила його. Сава відписав, що він зараз зайнятий.

— Напиши йому, що це дуже важливо і тобі потрібна підтримка, — сказав до мене Арсен.

— Окей, — буркнула я і написала все, як він сказав.

Сава відписав, що потім передзвонить мені. Я подивилася на Арсена та знизала плечима. Тоді хлопець просто забрав у мене мій телефон і почав сам переписуватися.

— Що ти робиш? Господи, я не пишу з такими помилками! — роздратовано сказала я.

— Значить, напишу, що ти плачеш.

Арсен в тих повідомленнях таку драму розіграв, що мені самій би себе шкода стало. Він написав, ніби я не пішла на хімію, а мені подзвонив тато і насварив на мене. Ну а тоді він зателефонував на студію танців та сказав їм, що я більше ніколи туди не прийду. Я вирішила прогулятися і зараз сиджу в якомусь парку та плачу, а у мене нема нікого, хто б міг мене підтримати.

— Ти ще той фантазер, — сказала я до Арсена.

— Без мене у тебе нічого б не вийшло.

Сава почав відписувати мені словами підтримки, а я спостерігала за Аделіною. Вона справді почала вже нервуватися і декілька разів навіть забирала у нього телефон, щоб подивитися, хто це йому пише. Ох, вона не знає, що Сава ненавидить, коли так роблять. От і зараз він щось говорив їй, а потім різко піднявся.

— Він іде до виходу! — крикнула я до Арсена.

— Побігли!

Хлопець різко схопив мене за руку та потягнув за будівлю. Сподіваюся, що нас не помітили.

— Напевно, він збирається тобі зателефонувати, — сказав Арсен, спостерігаючи за Савою з-за стіни.

— Що я йому скажу? — трохи налякано спитала я, а тоді почула вібрацію телефона. — Він дзвонить! Я не буду відповідати.

— Будеш, Лі!

— Він зрозуміє, що я збрехала.

— Невже ти аж така погана акторка? Це не таке вже і складне завдання.

— Колись я точно тебе приб'ю.

Я важко видихнула, а тоді все-таки прийняла дзвінок.

— Лілі, з тобою все добре? — дещо стурбовано спитав Сава.

— Т-так, — відповіла я, вдаючи, що плачу. — Просто мені так образливо. Тато чомусь ніколи не розуміє мене. І підтримки мені чекати нема від кого.

— Де ти є? Я зараз приїду. Попри те, що між нами були певні непорозуміння, ти завжди можеш розраховувати на мене.

— Я не хочу обтяжувати тебе своїми проблеми. Ти ж зараз маєш важливіші справи.

— Ти завжди мене підтримувала, Лілі. Може, я погарячкував тоді й наговорив багато лишнього.

— Нічого, я все розумію. Дякую за те, що потурбувався про мене і зателефонував.

— Скажи, де ти є і я приїду до тебе.

— Н-не треба, — трохи знервовано сказала я. — Мені вже час додому. Тато казав, що сьогодні швидше повернеться і ми з ним будемо мати важливу розмову.

— Якщо хочеш, то я поговорю з твоїм батьком і скажу йому, що ці танці для тебе дуже важливі.

— Не варто, Саво! Думаю, що мені вже час змиритися з його бажаннями. Насправді дуже важко відмовлятися від своїх мрій, але я посиділа тут і подумала, що у мене нема іншого вибору, — сказала я, відчуваючи на очах справжні сльози. — Напевно, він має рацію і не варто займатися тим, з чого не буде ніколи користі.

— Ти впевнена? Може, ти все-таки подумаєш?

— Я впевнена. Дякую тобі за підтримку.

— Я потім тобі ще напишу, або подзвоню, гаразд?

— Буду чекати, — тихо сказала я і завершила дзвінок.

Ця розмова так розчулила мене, що я навіть не помітила, як почала плакати.

— Ну що, молодець! — заговорив Арсен, продовжуючи спостерігати за Савою. — Аделіна вже вийшла на вулицю і вони сперечаються. О, а тепер вже йдуть до автомобіля. Знаючи свою сестру, я можу з упевненістю сказати, що вона дуже сердита. Як думаєш, довго вони будуть ображатися?

Я нічого не відповіла, а просто сіла на бетон, спершись головою до холодної стіни. Чомусь так сумно стало. Здається, усі бачать те, що я не хочу бути лікарем. Тільки тато чомусь не помічає цього.

— Ей, Лі, що сталося? — спитав Арсен і присів біля мене.

— Нічого, — буркнула я, витираючи свої сльози.

— Ми ж це все лише придумали.

— Не придумали, — я похитала головою. — Тато справді не хоче, щоб я займалася танцями. Вчора ми з ним розмовляли і я вирішила покінчити з цим всім.

— Тобто? — Арсен трохи насупився.

— Я дуже втомилася. У мене постійно те тупе навчання, а ще танці. Навіщо витрачати час на те, що мені й так не світить, правда? Я вирішила, що завтра останній раз піду на танці. Пора вже змиритися з тим, що на мене чекає майбутнє лікаря.

— Не можна відмовлятися від своїх мрій! Ти дуже гарно танцюєш і я впевнений, що якби твій тато побачив, то він би змінив свою думку.

— Не змінив, — я гірко усміхнулася.

— Дивись, ви ж готуєте якийсь танець на матч, а потім ще мюзикл буде.

— Він і так не прийде ні на матч, ні на мюзикл. Тато робив все, щоб я ні в чому собі не відмовляла. Напевно, прийшов час відплатити йому за своє безтурботне життя.

— Так не повинно бути, Лі! Ми з тобою зробимо той трюк, а потім ти здивуєш всіх своїм танцем феї на мюзиклі, — сказав Арсен, а я легенько усміхнулася.

— Знаєш, чому мені не подобалося, що ти так називаєш мене? — спитала я, глянувши йому в очі.

— Як? Лі?

— Ага, — я кивнула. — Просто мене так мама називала. Єдине, що я пам'ятаю про неї, — це її голос і як вона кликала мене "Лі". Тато і брат завжди казали Лілі. Тому коли ти назвав мене так, то я дуже розізлилася.

— Вибач, я не знав, — Арсен раптом взяв мене за руку. — Якщо хочеш, то більше не буду тебе так називати.

— Я вже звикла, — я усміхнулася. — Можеш далі мене так називати.

— Тебе ж це дратує?

— Ні, — я поклала свою голову йому на плече. — Тепер мені це подобається.