Читати книгу - "Вогонь, Барбюс Анрі"

Вся половина його затоплена, там плавають щурі, і люди збились у купу на .другій половині. Стіни з дранок, зліплених глиною, скрізь геть попроломлювані, порозколювані, продірявлені. Ту ніч, коли ми сюди прийшли, ми до ранку абияк позатикали галуззям, хлудинами й листям щілини, де можна було сягнути рукою. Але дірки вгорі все ще свііять. Убоге світло не може просмикнутися згори, зате вітер вдирається, дме звідусіль з усієї сили, і ми весь час під протягом.

У цій півтемряві доводиться стояти на ногах або пересуватись помацки; ми дрижимо з холоду й стогнемо.

Фуяд увійшов знову, гнаний холодом; тепер він шкодує, що мився. Ламає в попереку, коле в боку. Він хотів би якось зарадити цьому. Та як?

Сісти? Незмога. Занадто брудно: земля й кам'яні тахлі забиті гряззю, а солом'яна підстилка стоптана черевиками і геть відвологла. Сядеш — замерзнеш, ляжеш на соломі — вадить дух гною, і душать аміачні випари... Фуяд тільки позирає на своє місце і так позіхає, що здається, в нього ось-ось відпаде щелепа, подовжена борідкою, що на ній можна було побачити не один сивий волос, коли б світло тут було правдивим світлом.

— Не думайте,— сказав Мартро,— що іншим краще й приємніше, ніж нам. Після супу я зайшов до одного хлопця з одинадцятої сотні; вони стоять на фермі, біля шпиталю. Треба перелізти через мур, а драбина занадто коротка, ноги ось як доводиться задирати,— зауважує коротун Мартро.— А коли потрапиш до цього курника, чи то крільчатника, кожний тебе штовхає, і ти всім заважаєш. Навіть не знаєш, куди голову приткнути. Я звідти втік.

— А мені,— сказав Кокон,— після лопання закортіло піти до коваля випити чогось гаряченького — на гроші, звісно. Вчора він продавав каву, а сьогодні вранці прийшли жандарі,— бідолаха здрейфив і замкнув двері на ключ.

Фуяд бачив, як товариші повернулися, похнюпивши носи, і повдягались на соломі.

Ламюз пробує чистити рушницю. Але тут незмога, навіть приткнувшись на землі біля дверей, навіть відкинувши намоклий закоржавілий брезент, що звисає, немов якийсь сталактит: занадто темно.

— А якщо впустиш який гвинтик, то хоч пропади —* його не знайдеш, надто як руки в тебе задубіли з холоду!

— Мені б треба дещо полатати, але де там!

Залишається одно — простягтись на соломі, обмотавши голову хусткою або рушником, щоб трохи сховатися від задушливого смороду гнилої соломи, і спати.

Фуяд сьогодні вільний і від наряду, і від вартування, сам собі господар, і надумав лягти. Він світить свічку, щоб попоратись у своїх речах, і розгортає довгий шарф, тінь його худорлявого тіла згинається й розгинається.

— Гей, ягнятка, гайда чистити картоплю! — грімким голосом гукає на порозі чоловік у каптурі.

Це сержант Анріо. Він славний, але хитрий хлопець; він шуткує грубувато й приємно, проте добре пильнує, щоб усі вийшли з шопи, щоб ніхто не втік від роботи. На вулиці, під безупинним дощем, на розгаслій дорозі вже йде другий рій, що його зібрав і вирядив на роботу унтер. Обидва загони з'єднуються. Ми чвалаємо вгору вулицею і видираємось на глеюватий горбок, де курить похідна кухня.

— Ану, хлопці, одним махом; діло піде, як усі візьмуться... Ну, ти чого там ще бурчиш? Все одно нічого не поможе... .

Хвилин за двадцять ми вертаємось швидкою ходою. У шопі ми натикаємося на наші речі: все вимокло й холодить руки; гострий дух змоклих тварин домішується до випарів нашої брудної мати.

Ми збираємося коло дерев'яних стовпів, підпор даху шопи, далі від водяних струменів, що прямовисно падають крізь дірки в дахові, від цих хистких колон, що стоять на бризкучих підніжках.

— Ось вони,— гукає хтось.

Дві тіні, промоклі від дощу, одна по одній заступають двері. Це Ламюз і Барк. Вони ходили шукати жарівницю. З цієї виправи вони повернулися ні з чим, сердито лаючись: "Ні тобі жарівниці, ні поліна, ні вугілля, хоч лусни!"

Отже, вогню в нас не буде.

— У мене пшик, а коли вже мені не пощастило, то не пощастить нікому,— гордо каже Барк, який має за плечима сотки подвигів по господарству.

Ми не рухаємося, а якщо рухаємось, то поволі, бо ж тут затісно; ми пригнічені.

— Чия це газета?

— Моя,— відповідає Бекюв.

— А що там співають? А! Сто чортів, забув, що годі розібрати щось у цій темряві!

Вони пишуть: тепер солдатові дають усе, що треба, щоб йому було тепло. У солдата є, мовляв, і вовняна білизна, і коці, і груби, і жарівниці, і вугілля вдосталь. Навіть у шанцях першої лінії.

— А! Грім їм на голову,— бурчать бідні в'язні шопи і сваряться комусь кулаками.

Фуяд байдужий до того, що говорять. У темряві він зігнувся своїм довгим донкіхотським кощавим тілом і витяг жилаву шию. Його привертає щось на землі.

Це Лабрі, собака з другої чоти, кундель-покруч із відрубаним хвостом. Лабрі скрутився калачиком на солом'яній потерті.

Фуяд дивиться на Лабрі, Лабрі на Фуяда.

Підходить Бекюв і, виспівуючи, як мешканець передмість Лілля, каже:

— Він не їсть своєї бурди. Заслаб песик. Гей, Лабрі, що тобі болить? Ось твій хліб, ось м'ясо. Жери! Смачно? Йому нудно, йому боляче. Скоро він здохне.

Лабрі нещасливий. Солдат, якому його доручено, нітрохи про нього не дбає, трактує його брутально, мордує його. Цілий день собака сидить на прив'язі. Йому холодно, йому зле; він занехаяний. Хіба це життя? Часом він сподівається вийти, примічаючи, як туди й сюди снують люди; він підводиться, потягаючись і боязко помахуючи хвостом. Але все даремно; Лабрі знову лягає і навмисне відвертає морду від своєї повної миски.

Лабрі нудиться, йому остогидло життя. Навіть коли й обмине його куля або уламки гарматнів (адже він наражається на небезпеку не менше, ніж ми), він усе одно здохне.

Фуяд пестить його по голові, Лабрі знову дивиться на Фуяда. У них обох: той самий погляд, от хіба, що тільки людина дивиться згори вниз, а пес знизу вгору.

А, буде що буде! Фуяд сідає в куток, ховає руки під поли шинелі, підібгавши ноги, як розкладачку. Він про Щось думає, спустивши синюваті повіки. Він викликає образи минулого, В такі хвилі рідний край, з яким його розлучено, вбивається в ніжну плоть живої істоти. Запашний і барвистий Еро, вулиці Сетта... Видно так виразно, все здається таким близьким, що Фуяд чує рип кочетів на Південному каналі й гамір на пристані; і ці знайомі згуки наче кличуть його.

Кінець дороги, що пахне чебрецем та безсмертником так п'янко, що майже почуваєш їх смак,— на самому сонці, під запашним і теплим вітерцем (це тільки махає крилами проміння), на горі Сен-Клер зеленіє і квітне невеличка садиба його сім'ї. Звідти видно, як зливається пляшково-зелена лагуна з небесно-блакитним Середземним морем, а часом у темній синяві неба розрізняєш далегкий привид зубців Піренейських гір.

Там Фуяд народився й виріс, щасливий, вільний. Він бавився на золотисто-рудуватій землі, грався навіть у солдатів. Він завзято вимахував дерев'яною шаблюкою, його кругленькі щоки шаріли рум'янцем, а тепер вони геть позападали, пожовкли й немов посмуговані близнами... Він розплющує очі, розглядається навколо, хитає головою і сумує за тими часами, коли війна й слава будили в нього щирі запальні почуття.

Фуяд затуляє очі рукою, щоб затримати це видіння.

Тепер він спогадує інше.

У тому самому краї, на горі, він уперше побачив Клемане. Вона прийшла пишна, осяяна сонцем. Вона несла в руках оберемок соломи: проти золотих кіс солома здавалася бурою. Удруге вона йшла з подругою. Вони зупинилися обидві,* щоб подивитись на нього. Він почув шепіт і обернувся. Побачивши, що їх помітили, обидві дівчини, дзвінко сміючись, утекли, зашарудівши спідничками.

І на тому самому місці він із Клемане пізніше звів дім. Перед домом — виноградник (Фуяд ходив коло нього, надівши свого улюбленого бриля, що його він носив у всі пори року). Біля входу в сад росте добре знайомий кущ троянди; він уживав свої шпички лише на те, щоб лагідно утримувати Фуяда.

Чи повернеться Фуяд коли додому? Він занадто глибоко зазирнув у минуле; він бачить майбутнє в усій його жахливій наготі. Він думає про втрати свого полку, що тане з кожним обстрілом, про запеклі бої, хвороби, висилення...

Він підводиться, пирхає, щоб визволитись від усього, що було, від усього, що буде. І ось знову крижаний вітер, морок, люди в тоскному чеканні вечора; він вертається до дійсності й знову починає тремтіти.

Ступивши два кроки, Фуяд наштовхується на вояків. Щоб розважитись і потішитись, вони стиха розмовляють Про їжу.

— У нас,— каже хтось,— печуть паляниці круглі й великі, як колеса від воза.

І він радісно витріщає очі, немов бачачи перед собою ті паляниці.

— А в нас,— встряє до розмови бідний південець,— святні обіди тривають так довго, що свіжий хліб під кіт нець обіду черствіє.

— Є в нас винце... Так ніби простеньке, а якщо в ньому нема п'ятнадцяти градусів, це вже не те!

Фуяд і собі розказує про темно-червоне, майже бузкове вино; його добре змішувати, наче воно на те створене.

— А от у нас,— каже беарнець,— є вино жюрансон, але правдиве, не таке, що виставляють за жюрансон у Парижі. Я знаю одного винороба...

— Якщо завітаєш у наші краї,— каже Фуяд,— побачиш: у мене є мускат усяких гатунків, усяких відтінків; можна подумати: це зразки шовків. Приїзди до мене на місяць, брате! Щодня частуватиму тебе іншим вином.

— От смикнемо! — гукає вдячний вояк.

Розмови про вино зворушують Фуяда, вони нагадують тегілий запах часнику південної кухні. Випари горілки, вин і лікерів б'ють йому в голову, хоча в шопі завиває вітер.

Раптом Фуяд пригадує, що в селі, де ми стоїмо, живе шинкар Маньяк, родом із Безьє. Цей Маньяк сказав йому: "Заходь до мене, друже, цими днями, ми розіп'ємо винце з наших країв, дій його честі! У мене приховано кілька пляшок, пальці оближеш!"

Ця можливість нараз засліплює Фуяда. Він аж затремтів. По всьому тілу пробігає дрож від насолоди; тепер він знає, що робити... Випити південного вина, та ще свого рідного, випити досхочу... Побачити все зПову нарожево, хоч на один день! Так, так, йому треба випити; він мріє захмелитися.

Не гаючи ч$су, він кидає своїх товаришів і зразу йде до Маньяка.

Але на порозі він натикається на капрала Бруайс; той перебігає від шопи до шопи і гукає біля кожних дверей.

— Марш слухати наказ!

Сотня збирається Г шикується в каре па глеюватому горбку, де від похідної кухні до дощу примішується сажа.

— Піду пити після читання наказу! — каже собі Фуяд.

Він слухає наказ неуважно, весь у полоні цієї думки.