Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Ти мене не слухаєш! — у голосі жінки забриніли нотки образи.

— Чому? Дуже уважно слухаю!

— Ти якийсь холодний сьогодні, — зауважила Світлана.

— Тобі здається, — недбало кинув Маріуш і поглянув у вікно.

— Любий, я тут познайомилася з однією жіночкою, — продовжила Світлана. — Уявляєш, вона також не могла довго завагітніти, а потім поїхала до Франції, там побула у якійсь приватній клініці місяць і народила дитину. Уявляєш?!

— Що ти хочеш цим сказати?

— Любий, я подумала, що, може, й мені туди поїхати? Як ти гадаєш?

— Навіщо?

— Маріуше, не дратуй мене! Ти ж знаєш, що у нас із цим проблема!

— Звісно, знаю! — посміхнувся чоловік, згадавши знайдені пігулки. — І що далі?

— Здогадайся сам!

— Світлано, я не ясновидець і не ворожка, — нервово промовив Маріуш. — Кажи вже, що вирішила, у мене брак вільного часу.

— Було б добре відразу звідси поїхати до Франції, але коштів, сам розумієш...

— Розумію.

— Ти ж хочеш, щоб я народила тобі дитину? — улесливо запитала Світлана.

«Вона каже „тобі“, — зміркував чоловік, — не „нам“, а „тобі“, тобто дитина їй непотрібна — це ясно як Божий день».

— Ти чому мовчиш?

— Відпочивай, зараз не час це обговорювати, — ухилився від прямої відповіді Маріуш.

— Любий, ти ж хочеш дитинку?

— Хочу, — сказав він і попрощався. «Я знову збрехав, — подумав Маріуш і кинув телефон на сидіння поруч. — Я брешу сам собі. Навіщо? Зрозуміло, що тепер мені не треба ані стосунків із жінкою, яка мені бреше, ані дитини від неї».

Розділ 20

Діти пішли до річки скупатися та позасмагати, коли біля Тамариного подвір’я зупинився чорний «джип». Барс одразу підхопився та пошкутильгав до хвіртки, басовито гавкаючи.

— Барсе, йди на місце! — звеліла йому Тома. — Сонечко, знаю, що тобі це не подобається, але так потрібно, — примовляла до собаки жінка, відчиняючи перед ним вольєр.

Пес звісив голову, глипнув на свою господиню з-під лоба й неохоче поплентався за загорожу, де, щось невдоволено мугикаючи, сів біля буди. Тамара розчахнула хвіртку, і він, угледівши незнайомого, зірвався з місця й, плигаючи на сітку, загавкав.

— Барсе, не треба так нервуватися, свої! — загукала йому господиня, і собака стишив голос. — Проходьте до будинку, я вас пригощу чаєм, кавою або холодним узваром, — запрошувала жінка гостя.

— Дякую. Може, трохи пізніше? — сказав він і подав Тамарі квіти. — Це вам від душі!

— Дякую! Але... Але навіщо такий великий букет? — знітилася вона.

— Ви варті більшого за ці троянди! — усміхнувся чоловік. — То ми подивимося світлини?

— Звісно! — запевнила Тамара.

Вона ставила троянди у відро з водою, пояснюючи, що альбом не в домі, а на літній кухні.

— Це там! — показала жінка на прибудову до хати. — Чоловік звів її своїми руками в останній рік свого життя, щоб улітку готувати їсти там, а не наганяти в хаті плитою спеку.

— Гаразд. Ходімо туди.

Тамара завела чоловіка до невеликої кімнатки, де стояла газова плита, велика шафа для посуду, два крісла та столик. У кутку височіла стара дерев’яна шафа. Тамара потягнула на себе верхню шухляду й дістала важкий альбом.

«Треба газети, якими застелено всередині, поміняти, бо вже такі старі й жовті, що незабаром розсиплються на порох», — подумала жінка, швидко заштовхуючи шухляду.

Вона сіла поруч із чоловіком, поклала альбом йому на коліна.

— У вас така старовинна шафка, — зауважив Слава.

— Так! Вона була в нас ще за маминого життя. Потім нею користувалася Бауля, тобто баба Уля, а пізніше... Я не змогла її викинути, і ми перевезли її сюди як пам’ять про нашу родину, — говорила Тамара. — Її вже взявся точити шашіль, але викинути чи пустити на дрова рука не піднімається. Утім, колись та й доведеться це зробити.

— Жаль! Натуральне дерево, справжній витвір мистецтва: різьба, дверні ручки — усе зроблено майстром, який знав свою справу.

— Так. Напевно, його вже немає серед живих, а шафка й досі стоїть, — якось сумно промовила жінка.

Чоловік повільно гортав альбом, зупиняючись поглядом на кожній світлині. Тамара охоче розповідала, кого зображено на тих фотографіях.

— Це мама в дитинстві. Гарненька дівчинка, чи не так? — запитала Тома, звертаючи увагу гостя на світлину, де її матері було років десять.

— Так, дуже гарна! Такий ясний, світлий погляд! — погодився чоловік. — А тут скільки їй?

— Десь шістнадцять.

Тамара помітила, як довго й уважно дивився гість на світлину з її мамою — такою юною, з двома кісками, зі щасливою усмішкою на обличчі.

— Приблизно в цьому віці моя мама влаштувалася підпрацьовувати на літніх канікулах у кафе, — промовила Тамара, замішувавшись красою та молодістю матері. — Ви її знали в цьому віці?

— Що? — розгублено перепитав чоловік. — А! Так, звісно, знав!

— Розкажіть мені, яка вона була, — попросила Тамара.

— Еля... Просто неймовірна! Відкритий погляд, щира усмішка... Волосся світле, хвилясте й м’яке, — почав він задумливо й ураз замовк. — Таких, як Еля, взагалі мало. Довірлива, щира й добра.

— Мама тоді жила на вулиці Механізаторів. А ви де?

— Я? Також на тій вулиці. Ми збиралися в одному дворі.

— А номер вашого будинку який був?

— Сьомий.

— О! Майже сусіди! А мама жила в одинадцятому!

— Так! Я ж кажу, ми часто бачилися.

— Славо, моя мама подобалася хлопцям? — поцікавилася Тамара.

— Вона не могла не подобатися! Мені здавалося, що в неї закохані всі хлопці нашого кварталу.

— Мама з кимось із них зустрічалася? — продовжувала жінка. — Ви когось із тих хлопців знали?

Тамара зауважила, що чоловік трохи розгубився. Вона не була певна, але чомусь у неї виникло таке враження. Він відповів не відразу. Згадував той час?

— Томо, я не бачив і не знаю, з ким Еля зустрічалася. Може, з вашим батьком?

— Я не знаю, хто наш батько, — зітхнула жінка. — Так хотілося б