Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Хіба я сказала: "Кір, дай мені грошей"? Ні!

© Варвара Любомирова

Я намагаюся зберігати спокій, але все одно сильно нервую. Особливо, коли Бойко гасить світло. Я не можу передбачити його реакцію. Насправді він може вказувати мені, що робити цієї доби. Такими були мої правила... Але зараз я сподіваюся, що Кирило зрозуміє і дасть мені перепочинок.

Він лягає поруч. Я заплющую очі і нервово вчіпляюся в ковдру. Хребтом біжить не озноб, а електричний струм.

"Береш гроші чи так даси?"

Чую його голос. Кожну інтонацію розбираю. Згадую погляд. Не знаю, як йому вдається приводити мене в таке сум'яття. Я ніби як злюся. Дуже злюся. Але водночас, соромно визнавати, Бойко мене хвилює. І зараз, коли ми лежимо в одному ліжку, а він не робить спроб обійняти або якось доторкнутися, я відчуваю справжнісіньке розчарування. Воно ниє всередині. Зудить. Штовхає проявити ініціативу. Можливо, знову щось їдке ляпнути, що точно підірве Кіра. Однак я тримаюся. Досить на сьогодні.

І чи то Бог вирішив наді мною зглянутися, чи то я справді виснажена, незабаром мені вдається розслабитися і заснути.

Прокидаюся рано. Я жайворонок, і мій організм не здатний перебувати у фазі сну після сьомої ранку. Хоч як би я себе не змушувала. Ось і зараз, розуміючи, що Кір міг би ще довго спати і тим самим менше годин мене після третирувати, намагаюся знову заснути. Але нічого не виходить. А коли я здаюся і намагаюся акуратно перелізти через Кирила, він раптом відкриває очі.

Так і завмираємо, дивлячись одне на одного. Дихання частішає. Волосся спадає з плечей і довгими пасмами, немов ширмою, відгороджує нас від решти простору. Ми ніби стаємо ближчими. Кір хрипко видихає і кладе долоні мені на сідниці. Повільно ковзає і злегка стискає. Я маю обуритися і сказати йому, щоб припинив. Але я не можу. І він плавно притискає мене до себе. З губ зривається дивний звук, коли в промежину мені недвозначно впирається ерегований пеніс. Смикаюся скоріше за інерцією, одна рука Кіра одразу ж стрімко переміщається з моєї дупи на потилицю. Тиск - падаю.

Його губи гарячі. Язик вологий і смачний.

Ні, це не аналіз розумної людини. Я поводжуся як Бойко. Як тварина. Охоче його приймаю. І у відповідь не цілую, а буквально поглинаю. Це сплетіння здіймає в грудях таку бурю, що під повіками аж сльози збираються. Усе пожежею охоплює. Горить. Тріщить. Стискається і розпирає. Ниє і пульсує.

А потім мій годинник починає пищати.

Бойко завмирає. Кілька секунд зберігає повну нерухомість. Потім із зітханням переміщує свій рот із моїх губ на щоку. Різко сідає і так само швидко встає з ліжка. Усе це зі мною на руках. Поки, нарешті, не відставляє мене вбік і не виходить зі спальні.

Збентежено дивлюся йому вслід. Кілька секунд гіпнотизую спорожнілий дверний отвір. А потім планомірно вдихаю і повільно видихаю.

Напевно, папірець уві сні випав з-під приладу. Це, звісно ж, добре... Добре. Для того я їх і одягла. Просто... Усе занадто складно. І зараз я не хочу про це думати.

Беру себе в руки й рішуче йду на кухню. Бойко довго експлуатує душ. Вода шумить і шумить... Я вже починаю хвилюватися. Адже за час, що Кір у ванній, я встигла приготувати омлет із шинкою і зробити салат. А я не те щоб дуже швидка в цьому плані.

Уже наважуюся підійти постукати, як на половині шляху застигаю. Клацає замок. І я роблю вигляд, що прямувала до спальні. На жаль, туди й Кирило йде. Ні, спочатку окидає мене звичним нахабним поглядом, від якого серце заходиться. Потім крокує. Я за ним, щоб не змінювати траєкторію.

З нього капає, і на підлозі залишаються мокрі сліди. Але жарко мені стає, коли дивлюся на його спину. Вона в Бойка широка й мускулиста. А зараз ще й вкрита крапельками води. Їхній рух заворожує. Тягне доторкнутися. Я навіть руки за спину прибираю і схрещую.

Так і не встигаю придумати, навіщо мені знадобилося йти в спальню, а коли Кирило раптово скидає рушник, і зовсім усі думки з голови вибиває. Це просто тиск. Не туди кров хлинула. Мозку не вистачає кисню. І мені... Задихаюся, поки він спокійно шукає білизну. Ні, не спокійно. Усі рухи різкі. Він ніби злий. Але мовчить. Я ж мовчу, бо не здатна щось згенерувати.

Поки дивлюся на повністю оголеного хлопця, навіть примітивні дитячі віршики згадати не вдається.

Ну так... Що тут скажеш... Він красивий і сильний. Це заворожує і лякає. Навіть якби в нього не було цього величезного органа... Е-е-е... Але з ним особливо.

Прокинутися виходить, тільки коли Бойко повністю одягається. Тоді я хапаю свій одяг і збігаю з ним у ванну. Вмиваюся і швидко міняю піжаму на вчорашні джинси та свіжу майку. Вона закрита, виріз ледь-ледь демонструє ключиці. Через шрам уздовж грудини це максимум, що можу собі дозволити.

Зачісуюся і виходжу.

Сніданок проходить у тиші. Утім, як і весь день, що я перебуваю у Кіра. Він ніби сам не бажає зі мною розмовляти. У якийсь момент мені навіть стає прикро, бо почуваюся так, ніби нав'язуюся. Але… Що ще робити? Продовжую, як і він, мовчки тягатися зі спальні до кухні, з кухні до ванної, з ванної до спальні.

Туга трохи розганяється, коли Кір кличе мене пограти в приставку. Ми вже колись рубалися в цей шутер. Тільки тоді більшу частину турніру були суперниками. Об'єдналися під кінець. А потім я його вбила і принесла перемогу своїй команді. Сьогодні спочатку вибираємо парну гру і в процесі навіть починаємо розмовляти.