Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

 - Обережно! Краще я... - шепочу, нервово облизуючи губи.

Пальці вже горять від безперервного тиску на кнопки.

- Почекай ти... Стій тут... Стій!

- Стою!

- Я скажу, коли... - замовкає, і весь простір кімнати забиває віртуальна стрілянина. - Вперед!

Виводжу свого персонажа і відкриваю вогонь. На губах неусвідомлено посмішка з'являється. У Кіра теж. Сміємося, коли підбираємося до головного штабу.

- Цього року братимеш участь у змаганнях? - не перестаючи грати, скошує на мене погляд.

Про щорічні турніри кіберспорту запитує.

- Буду, звісно. А ти?

- Поки що не знаю... Але, найімовірніше, ні.

- Чому? - приховати засмучення не вдається. Кір мовчить. Однак я швидко здогадуюся. - Через батька?

Киває.

- Давно ти від нього з'їхав?

- Одразу.

Здається, що відповідь незрозуміла. Але я розумію. Це означає, після тієї катастрофи на набережній.

- А чому?

Боюся питати. І все ж не можу стриматися.

- Набридло.

Його відповідь звучить так просто, як могла б прозвучати в будь-якого іншого хлопця двадцяти років. Однак я знаю Кіра, знаю Рената Ільдаровича... Усе набагато складніше. Страшніше.

Я не розпитую, щоб не загострювати обстановку. Ми мирно обідаємо і спокійно проводимо ще кілька годин. Не тільки граємо, так само обговорюємо кілька комп'ютерних програм. Кір показує мені свої фішки в роботі з ними, а мені у відповідь, виявляється, навіть нічим похвалитися. На всі мої хаки він лише посміхається і киває.

Час спливає непомітно. А під кінець, коли я вже збираю сумку, Кір раптом нахабно заявляє:

- Не візьмеш гроші, я тебе не випущу.

Дивимося удвох на стіл, де з учорашнього вечора лежить пачка національних банкнот.

- Не візьму! - випалюю обурено. - Звичайно ж, не візьму!

- Аргументуй, - жорстко вимагає Бойко. - Ти просила грошей, я тобі їх дав. Що не так?

- Я не просила їх у тебе! Хіба я сказала: "Кір, дай мені грошей"? Ні! І взагалі... Тут, якщо хочеш знати, мало!

Соромно, але я просто намагаюся закрити цю дурну тему.

- Мало? - вражено видихає хлопець. По очах бачу, що на думці крутиться щось на кшталт: "А чи не охрініла ти?". Але, очевидно, пригнічує свою злість. Натомість запитує: - Скільки ти хочеш?

- Мені потрібно двісті п'ятдесят тисяч гривень.

Поняття не маю, чи можуть за цноту дати стільки грошей. Швидше за все, ні. Люди ж не божевільні! У якийсь момент мені навіть смішно стає, так Бойко на мене дивиться. Нехай думає, що я ненормальна. Головне, щоб перестав до цього питання повертатися.

- Тоді вважай це авансом. Забирай, якщо хочеш додому потрапити. Забирай! Решта буде протягом кількох днів.