Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Не втомилися? – питає, поки п'ємо свої напої. Давид тим часом заправляє машину і робить це дуже зосереджено. 

– Я ще ніколи так далеко не їхала! – говорить Надя. – Хоча це краще, ніж вчити англійську чи музику.

– Та невже? – Артур вдає, що невдоволений такою відповіддю, але насправді я бачу, що він ледве стримує усмішку. – І чим тобі англійська не вгодила? 

– Моя вчителька нудна, – жаліється Надя. Мабуть, це вперше вона так відкрито розмовляє з татом і не боїться, що він буде сваритися. – Вона постійно жаліється на те, що у неї болить спина і добиратися до нашого дому незручно. 

Після такого зізнання Артур здивовано піднімає брови, а я ледве стримую сміх. Лише Надя абсолютно серйозно про це розповідає. 

– Схоже, після повернення додому мені доведеться провести розмову з твоєю вчителькою, – говорить Артур.

– Ти що? Не треба! Вона розізлиться, що я все тобі розповіла! – випалює Надя. – Краще знайди для неї водія, щоб привозив, коли потрібно. 

– Чудова ідея, – усміхаюсь.

– Можемо їхати! – кричить Давид, і ми знову сідаємо в салон. 

Дуже швидко Надя засинає, а я не можу відвести погляду від вікна. В цих краях я ще ніколи не була, але мені подобається. Єдине, що не дає спокою – якою буде зустріч Артура і його рідних. Я хвилююсь не тільки за нього, але й за Надю. Боюсь, щоб ніхто її не образив. 

– Ми практично на місці, – говорить Артур, коли попереду видніються високі будинки. – Мої батьки живуть не в самому Луцьку, а за кілька кілометрів від нього. У них свій будинок. 

– А де буде проходити весілля? – цікавлюсь.

– За містом є відпочинковий комплекс. Там і відбудеться сама церемонія одруження, – відповідає Артур.

Надя прокидається якраз в той момент, коли автомобіль виїжджає на територію котеджного містечка. Тут такі будинки, як зі сторінок журналів. Мені одразу цікаво стає, ким працюють батьки Артура, якщо можуть дозволити собі таке житло. А може, Артур досі їм допомагає?

А що, не спілкуватися – це ж не означає не допомагати батькам… 

Коли автомобіль зупиняється перед високими кованими воротами, ми з Надею одночасно подаємось вперед і спостерігаємо за тим, як вони їдуть вбік. 

Перше моє враження про будинок батьків Артура – він значно менший за той, де живе сам Корсаков, але також доволі гарний і великий. Наш автомобіль зупиняється на території, і зараз мені дуже цікаво побачити обличчя Артура. Це ж стільки років минуло… Цікаво як почувається чоловік. Мабуть, йому непросто зараз… 

– Виходимо! – говорить Артур і першим залишає салон. За ним це робить Давид, а тоді я відчиняю двері. Артур подає мені свою руку, і я її одразу ж приймаю. Далі він допомагає вийти Наді, і тепер ми учотирьох стоїмо і чекаємо не зрозуміло чого. 

Не минає і хвилини, як з будинку виходить жінка років п'ятдесяти з коротким світлим волоссям і блакитними очима. Її риси обличчя схожі з рисами Артура. У мене немає жодних сумнівів – це однозначно його мама. 

Надя збентежено ховається за мене і сама міцніше перехоплює мою руку. Єдине, що відмічаю одразу – теплої зустрічі не буде. Все якось аж занадто стримано.

– Привіт, мамо! – першим вітається саме Артур і цілує її у щоку. Ніяких обіймань через стільки років розлуки… 

– Ви швидко, – стримано заявляє жінка і торкається поглядом саме Наді. – Ми чекали вас не раніше як о п'ятій. 

Ну нічого собі! Це що, претензія, чи мені здається?

Наше знайомство доводиться призупинити, тому що ворота в черговий раз їдуть вбік і на територію в’їжджає білий позашляховик.

– А ось і Арсен з Ніночкою, – голос жінки одразу ж тепліє, коли вона говорить про свого другого сина. Мені чомусь здається, що це саме він приїхав. 

Ми всі як за командою переводимо погляди туди, і в мене буквально очі з зіниць випадають, коли бачу, як з водійського місця виходить… точна копія Артура. Чоловік трішечки худіший за мого боса, і усміхається він так широко, як Артур ніколи не робив.

Це що виходить? В Артура є брат-близнюк?! І це у нього весілля?! 

Капець, чим далі, тим веселіше!