Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

– Привіт усім! – кричить цей Арсен та обходить автомобіль, щоб відчинити двері своїй нареченій. Я одразу відмічаю її акуратний животик і розумію, що скоро в цій родині намічається поповнення. 

Ніна – гарна білявка з великими блакитними очима. У неї на пальчику обручка з діамантом, а у вухах такі ж сережки. Схоже, ця невістка на всі сто вгодила батькам нареченого. Не те, що попередня. Якось так неприємно стає. Які ж ці люди все-таки меркантильні. 

Арсен бере свою наречену за руку, і вони наближаються до нас. Бідна Надя навіть рота відкриває від здивування, тому що не очікувала побачити точну копію свого тата. 

– Привіт, принцесо! Я твій дядько Арсен! – він впевнено подає їй руку, а Надя зовсім невпевнено подає йому свою. Іншою вона продовжує хапатися за мене.

– Надя! – відповідає. 

– Ти така гарненька, – усміхається Ніна. – Дуже мила. 

– І дуже схожа на свою маму, – додає мама Артура. Я бачу, як ці слова діють на самого Артура. Він напружується і явно має, що сказати.

– Та чого ж ми стоїмо на вулиці?! Давайте в будинок зайдемо! – ситуацію рятує саме Арсен. – Діставайте речі з багажника. Покоївка покаже, куди їх занести. 

Артур киває, щоб ми йшли за ним, а я навіть не думаю заперечувати. Поки що мене ніхто не чіпає і не цікавиться, хто я така. Всередині зупиняємось, і покоївка просить нас йти нагору, тому що вона збирається показати нашу кімнату. 

– Ви йдіть. Я скоро вас наздожену, – говорить Артур, і я киваю на знак згоди. Чесно кажучи, хочу усамітнитися. Таке відчуття складається, що потрапила у якийсь паралельний світ. Принаймні тепер розумію, чому Артур стільки років не спілкувався з рідними. 

Мама – холоднокровна залізна дама, а брат, як на мене, занадто життєрадісний. А може, я надто гостро сприймаю його усмішку, тому що звикла бачити Артура серйозним. 

– Мені тут не подобається, – говорить Надя, коли в кімнаті залишаємось удвох. Тут велике двоспальне ліжко, шафа і комод. Все необхідне є, і це тішить. – Бабуся якась дивна. І цей дядько так на тата схожий… 

– Не хвилюйся. Ми тут ненадовго. Завтра весілля, а післязавтра повертаємось додому. 

Навіть не знаю, кого я більше заспокоїти хочу: Надю чи себе.

Щоб якось переключитися, дістаю з сумок наші речі та розвішую їх у шафу. Минає хвилин десять, коли у двері стукають і на порозі з'являється сама мама Артура.

– Ми з вами не встигли познайомитися, – говорить стримано. – Мене Марія звати.

– Катя, – швидко відповідаю. – Я няня Наді.

– Я знаю, – киває і прискіпливо розглядає мене з голови до ніг. Навіть не сумніваюсь, що їй не подобається мій вигляд. Джинсові шорти та футболка – точно не робоча уніформа няні, але ж ми їхали стільки годин. На це також треба зважати. – Через десять хвилин обід. Ми чекаємо вас на терасі.

– Добре, – кажу стримано. Ну нічого собі! Обід на терасі! 

Коли вона йде, переодягаю Надю в рожевий комбінезон, а волосся заплітаю у косу. Сама ж вирішую не муляти очі Марії та змінюю шорти на легку літню сукню. Волосся збираю у хвіст і губи блиском підфарбовую. 

– Готова йти на обід? – питаю у Наді, коли десять хвилин спливає. 

– А може, нам сюди їсти принесуть? – питає дівчинка. Здається, вона не горить бажанням ближче знайомитися зі своїми рідними. Як же я її розумію.

– Сумніваюсь, – кажу. – Пішли. Я буду поруч.

Коли спускаємось вниз, до нас одразу ж виходить покоївка і проводить на терасу. Тут вже накритий стіл і вся родина в зборі. Помічаю ще одного чоловіка, якого не бачила раніше. Мабуть, це тато Артура. Мені добре видно, що він дуже худий і обличчя виглядає хворобливо. Мабуть, у нього не все в порядку зі здоров'ям.

– Пробачте, ми спізнилися трохи, – кажу, коли всі погляди концентруються на нас. Надя сідає поруч з Артуром, а я тільки-но збираюся це зробити, коли мене зупиняє голос Марії. 

– Персонал обідає на кухні, – заявляє таким тоном, наче я шматок лайна. Стає до божевілля ніяково і… соромно. Одразу ж згадую, як так само на початку моєї роботи мене попускав Артур, але тоді я могла змиритися. Зараз мені… дико неприємно. 

Та за кого ця жінка себе має?

– Катя не персонал, – голос Артура повертає мене у реальність. Він підводиться на ноги й навіть крісло для мене відсовує. – Вона – няня моєї доньки. 

Я бачу, як невдоволено хмуриться Марія, а от Арсен зацікавлено мене розглядає. Сідаю поруч з Корсаковим, але апетиту немає. Взагалі не знаю, як можна їсти, коли ця жінка спопеляє мене поглядом. 

Щоб не сидіти як ідіотка, накладаю трохи їжі в тарілку Наді та слідкую за тим, як вона ліниво її пережовує. 

– Чому нічого не їси? – Артур нахиляється до мене і шепоче на вухо. Від несподіванки підстрибую на місці, а він усміхається. 

– Та щось немає апетиту після дороги, – кажу. 

– Артуре, маю зізнатися, що ми до останнього не вірили, що ти таки приїдеш, – говорить Арсен. – Так багато років ти нас уникав, і якби не моє весілля, ще б стільки ми не побачилися. 

– Ти знаєш причину того, чому я це робив, – сухо відповідає Артур. – Тому не треба тут вдавати, наче все прекрасно і тільки я, такий поганий, забив на родину.