Читати книгу - "Джозеф Антон"

Йому не присудили Літературної премії Співтовариства; її отримав Джон Кутзі. Проте для нього церемонія скидалася більше на святкування повернення додому, ніж на вручення премії. «РУШДІ В ІНДІЇ: ТІЛЬКИ РАДІСТЬ, ВЕЛИКА РАДІСТЬ». Як можна судити з цього надзвичайно пристрасного заголовка на першій сторінці «Індіан експрес», дух церемонії передався мас-медіа, заглушуючи недоброзичливців. У всіх розмовах з пресою він намагався не роз’ятрювати старі рани й казав індійським мусульманам, що він не є і ніколи не був їхнім ворогом, а також наголошував на тому, що метою його приїзду до Індії стало відновлення зв’язків і започаткування, так би мовити, нової глави. Газета «Ейшен Ейдж» погоджувалася з ним: «Давайте перегорнемо сторінку». В часописі «Аутлук» раділи з того, що Індія «змінилася в ліпший бік, відколи першою заборонила «Сатанинські вірші» і підштовхнула інші країни до подальшого переслідування їхнього автора». Газета «Пайонір» висловлювала своє задоволення, бо Індія знову виступає за «демократичні цінності і права людини на самовираження». Ця ж газета в дещо менш піднесеному тоні, проте доброзичливо й весело звинуватила його «у перетворенні вишуканих жінок міста, що прийшли на церемонію вручення премії, у школярок-реготух, які кажуть своїм чоловікам: «Любий, він дасть фори будь-якому красеню з Боллівуда». Діліп Падґаонкар з «Таймс оф Індія» висловився найзворушливіше. «Він примирився з Індією, і Індія примирилася з ним. Щось величне сталося з ним, і він далі зможе гіпнотизувати нас своїми довгими оповідями. Він повернувся туди, де завжди було його серце. Він повернувся додому». «Гіндустан таймс» помістила редакційну статтю «ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ЗАБОРОНУ». Саме такі почуття відлунювали всіма масс-медіа. У «Таймс оф Індія» серед інших інтелектуалів зняття заборони підтримав також дослідник ісламу. Опитування громадської думки в електронних мас-медіа засвідчило, що 75 відсотків респондентів висловлюються за вільне розповсюдження «Сатанинських віршів» в Індії.

Віджей організував для нього прощальний вечір. Дві його тітки, Узра Батт і її сестра Зогра Сеґал, прийшли на вечір разом із його небогою Кіран Сеґал, донькою Зогри й однією із найвідоміших у країні виконавиць і викладачів індійського класичного танцю одіссі. Кожен із цієї трохи штукарської гілки його роду мали гострий язик і пустотливі очі. Узра й Зогра були ґранд-дамами індійського театру, а щодо Кіран, то в неї — улюбленицю публіки — закохувалися геть усі в той чи інший час. Зогра й Кіран у 1960-х роках жили у квартирі у Гемстеді, й під час свого навчання в Реґбі він іноді проводив свята у їхній гостьовій спальні, одразу біля спальні Кіран, на чиїх дверях висів знак із великим застережним черепом і схрещеними кістками. Віджей Шанкардасс і Рошан Сет також там зупинялися -в тій самій гостьовій кімнаті і в ті самі роки. Кожен з трьох тужливо дивився на череп зі схрещеними кістками, проте ніхто з них так і не побував за тими дверима.

— Уже й не пригадую, коли бачив, як ти танцюєш, — сказав він Кіран.

— Приїжджайте ще раз, — сказала вона, — тоді обов’язково побачите.

Колись давним-давно жив собі хлопчик на ймення Мілан разом з татом на березі чарівної річки. Якщо попливеш угору проти течії річки, себто до її джерела, то станеш молодшим. Якщо спустишся за течією річки, то станеш старшим. А якщо підеш кудись убік, уздовж багатьох приток тієї річки, тоді бережися! Можеш перетворитися на щось геть не схоже на себе. Мілан з татом у невеличкому човні помандрували за течією річки, тому він став дорослим чоловіком, але коли побачив, наскільки постарів його тато, то не захотів більше бути дорослим чоловіком, а схотів стати знову малим хлопцем. Вони повернули додому, тож він молодшав, а його тато ставав таким, яким був раніше. Коли ж Мілан розповів про все це мамі, то вона не повірила йому, бо думала, що чарівна річка — це звичайна річка, і їй було байдуже, звідки вона бере початок, і куди плине, і що стається з тими, хто пливе її водами. Але все це чистісінька правда. Вони з татом добре знали, що це правда, а все решта їх не обходило. Кінець.

— Я люблю тебе, татку. Ти розповідаєш, а я засинаю.

Він і далі жив на Бішоп-авеню, коли бував у Лондоні, спав в одній із спалень, звільнених поліцією, проте це мусило колись скінчитися. «Давай вирішимо це питання. Я втомилася жити з тобою, — казала Елізабет, але вона також казала: — Якби ти захотів, то ми б усе владнали». Вони воювали, а потім вона хотіла миру, а тоді знову воювали. Це був дуже тяжкий час. Тобі не бути господарем становища. Ти все це затіяв — тепер пожинай, що посіяв. А вже наступного дня: Я все ще тебе кохаю. Просто не знаю, що робити зі своїм почуттям. Одначе колись у майбутньому вони йтимуть разом по піщаному узбережжі в індійському штаті Ґоа й блукатимуть дорогою Сезанна у Франції, а потім вона приїде до Нью-Йорка й житиме в його помешканні; вона переодягнеться на Мортисію Аддамс (Мілан на Майкла Джексона, а він на Тоні Сопрано), і вони поїдуть у Віллидж святкувати Гелловін.

Керол Нібб померла через десять днів після Міланового третього дня народження, але він її не забував. Його «справжня» бабуся жила дуже далеко й не хотіла прилітати попри його часті прохання, тож він так і не побачився з нею. Він назавжди утратив дуже близьку йому Керол. У його віці ще зарано близько знайомитися зі смертю.

Зателефонувала Гелен Філдинґ: «Привіт, Салмане. Чи не хотів би ти трохи поблазнювати?» Знімався фільм за її романом «Щоденник Бріджит Джоунс», і вона хотіла, щоб він зіграв сценку, коли на книжковій презентації Бріджит питає в письменника, як пройти до туалету. «Гаразд, — сказав він, — чом би й ні?» Йому не раз кортіло зіграти у якійсь виставі. В школі він грав (з горбом на