Читати книгу - "Джозеф Антон"

спині і в натягнутих на ноги вовняних панчохах) божевільну лікарку фройляйн Матильду фон Цанд у Дюрренматтових «Фізиках». Під час навчання в Кембриджі йому у студентських постановках довелося зіграти скромні ролі переляканого судді у п’єсі «Страх і відчай у Третій імперії» Бертольда Брехта, також статуї, що ожила, в п’єсі Ежена Йонеско «Майбутнє у яйцях», а ще Пертінакса Серлі, такого собі скептика й друга-нерозлий-води довірливого сера Епікура Маммона в «Алхіміку» Бена Джонсона. Після Кембриджа були експериментальні трупи в театрі «Овал-Хаус». Іноді вони з Біллом Бюфордом мріяли про втечу — хотіли на рік чи два найнятися до якоїсь маловідомої трупи на Середньому Заході і собі на радість брати участь у її безглуздих комедіях і жахливих мелодрамах, однак тепер про це не могло бути й мови. Зате можна кілька днів пограти вар’ята у «Щоденнику Бріджит Джоунс» — тож і за це треба дякувати.

Сцену презентації знімали два дні. Рене Зеллвеґер продовжувала говорити з англійським акцентом навіть не на камеру, тож він мав дивне відчуття, буцімто зустрівся із самою Бріджит Джоунс, а не з артисткою, що її грала. Колін Ферт був кумедним і доброзичливим. «Потайки сподіваюся, що тобі це не до шмиги, я ж бо не вмію писати книжок». А Г’ю Ґрант навіть поцілував його. У фільмі була сцена, коли він з Г’ю мали привітати одне одного як друзі, що давно не бачилися, і от перед однією із проб Г’ю запитав: «А можна я вас поцілую в цій пробі?» і тоді дзвінко поцілував його у приголомшені губи . Ця сцена не ввійшла в остаточну версію фільму. Його перший поцілунок у фільмі, подумав він, — із самим Г’ю Ґрантом! — став жертвою безжалісних ножиць монтажера. (Єдиний інший чоловік, який його коли-небудь цілував, був кінорежисер Абель Феррара, котрий якось обійняв його у нью-йоркському нічному клубі й навіть пустив у хід свій хрящуватий язик. Того разу, на щастя, не було ввімкнутих камер.)

Виявилося, що героя на ймення Салман Рушді, чиї слова написав хтось інший, зіграти значно важче, ніж він собі уявляв. Якби він насправді був на книжковій презентації і недосвідчена дещо незграбна дівчина піар-менеджер ускочила, як то кажуть, на слизьке, то він інтуїтивно поводився б з нею дещо м’якше; тому він так і намагався грати, та це було не смішно. Що зневажливіше він грав, то кумеднішим ставало збентеження Бріджит. Джеффрі Арчер[278] також був зайнятий на зйомках тієї сцени з презентацією і дуже дратувався, що не має слів. «Мені стільки вартувало сюди приїхати, — скаржився він продюсерам. — Ну, напишіть мені хоча б кілька слів». Але вони не писали. Є сценарій Річарда Кертіса — і по всьому. Сам він також намагався щось додати до реплік «Салмана Рушді», але все це вирізали з остаточної версії фільму, за винятком коротенького діалогу, який дуже тихо чути на задньому плані. Хтось питає, наскільки біографічними є його книжки, на що він відповідає: «Бачите, мене ще ніхто про це не питав».

Тепер вони мали своє помешкання в Нью-Йорку, й Ілюзія у закритому просторі починала ставати реальною. Вона могла казати речі настільки велично-самозакохані, що він навіть не знав, як реагувати — затуляти собі обличчя руками, а чи аплодувати. Коли, наприклад, якийсь глянцевий журнал назвав індійську кінозірку Айшварію Рай най-вродливішою індійською жінкою на світі, то Падма в кімнаті, повній людей, заявила, що вона має «серйозні сумніви щодо цього». Її настрій мінявся непередбачувано й дуже різко. Щодо нього вона була обережно передбачливою. «Ще це літо нехай так і буде, а далі побачимо». Вона чергувала палкість з холодом, і він уже починав сумніватися, чи та палкість вартує того холоду. Вона могла кілька днів поспіль ходити темна як ніч, іноді геть замикалася в собі, а відтак одного чудового ранку її обличчя сяяло мов сонце. Його щоденник ряснів сумнівами: «Скільки я ще залишатимуся з цією жінкою, найпомітнішою рисою якої є себелюбство?»

Одного вечора після чергової перепалки за обідом вони сиділи у парку на Вашинґтон-сквер, і він їй сказав: «Таке життя не для мене». Після цього впродовж кількох днів вона була ніжною і доброю, тож він забув, чому сказав ті слова. Вона познайомилася з деким із його друзів-жінок, і більшість із них її хвалили. Коли ж він переповідав їй, що вони казали про неї, то хороші слова про її характер важили для неї значно менше, ніж похвали досконалости її грудей. Французький «Плейбой» десь розкопав її фото в оголеному вигляді й помістив на своїй обкладинці, назвавши Падму його «нареченою». Вона не зважала на слова, не заперечувала проти публікації фотознімка, проте хотіла, щоб їй заплатили, тож йому довелося найняти французького юриста, який зайнявся цією справою. Та що ж це я роблю? -подумав він спантеличено. — Моя оголена жінки з’являється на обкладинці «Плейбою», а я клопочуся її гонораром.

Зателефонувала її мати, плачучи через негаразди у шлюбі. Вона хотіла піти від свого чоловіка, Падминого вітчима. «Авжеж, — сказав він одразу, — нехай приїжджає і живе у нас». «Це був день, коли я переконалася, що кохаю тебе, — сказала йому потім Падма. — Коли ти не вагаючись погодився на переїзд мами». Так, вони кохали одне одного. Минув не один рік, і він вважав таке життя великою історією кохання, великою пристрастю і думав, що вона також так вважає. Так, їхнє кохання було мінливим і, мабуть, приреченим; та поки воно тривало, він не вважав його ілюзорним. Він думав про нього як про реальність.

До Нью-Йорка приїхав Зафар і познайомився з нею. Він казав, що вона йому сподобалася, але йому здавалося дуже дивним, що вона ближча до його покоління, ніж до покоління його тата, й додав, що вони «трохи незвична пара — інтелектуал і модель». Вважав її «дуже класною», і «якщо вона те, чого ти хочеш, то я тільки за». Він, певна річ, бачив, як і всі це бачили, наскільки його татові потрібне це нове нью-йоркське життя без поліцейського захисту, від якого він не міг відмовитися.

Того літа йому не захотілося знову їхати на Літтл-Нояк-Пас, а тут ще й Валері, вдова Джозефа Геллера, запропонувала свій будинок на Скімгемтон-роуд на межі Істгемтона й Амаґансетта. Її запросили до Італії на відпочинок. «Я ще не наводила ладу в будинку, одяг Джо -все ще в гардеробній, тож я хочу, аби хтось знайомий наглянув за будинком». Думка про роботу за письмовим